Через кладку

Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум'янився й не відповів. Відтак, прив'язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.

– Він щось мірить, - закинув я.

І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.

– Завтра докінчу!
– кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп'ячому грядки до нас.
– А відтак буду знати!

– Що? хлопче. як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри?
– спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола.

– Воно не так далеко, Несторе.

– Ой, далеко ще, - відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук, і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.

– Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується?
– спитав я, - що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.

– Ні!
– відповіла.
– Він заложився з одним товаришем, що сплете солом'яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге, щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає.

– Пишний хлопець!
– закинув я.
– Повинен іноді до мене заходити.

– О, щодо того, то ні, - відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір.
– Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того.
– І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: - Чому ви не на прогулці? Я, здається, бачила, як ви їхали.

– Був і вернув уже, - відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.

– Не добре випала прогулка?
– спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.

– О, щодо того, то навпаки!
– відповів я, усміхаючися.
– Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.

Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.

– Там у лісі, в товаристві.
– тягнув я зворушено дальше, - бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від'їзду мого батька, вернув і прийшов. сюди!

Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.

– З нею, - сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:

– З Дорою?

– О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію?
– відповів я.

Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.

– Вас давно не було в наших горах.
– перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.

– Це правда, - відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - і за кілька місяців їх знов покину.

– Чи справді?
– спитав я, прикро вражений.
– Через що?

– Так. Я йду на становище.

– Як то?
– спитав я вдруге, не зрозумівши її.

– А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.

– Хто вас до того всього силує, панно Маню?
– спитав я похмуро.

– До чого?
– спитала.

– Іти за виховавчиню.
– відказав я з нетаєним невдоволенням.

– О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, - відказала майже з захватом, - тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче, і...

– І з душею, повною ілюзій, розуміється, - докінчив я.
– Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.

– У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я?
– докінчила вона замість мене майже весело.

– Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?

– О, вона дуже проста, - відповіла вона.
– Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.

– Ну, щодо консеквенції.
– обізвався я, - то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді людей до розпуки.

– Чи справді вона така в мене поважна?
– спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.

– Таке моє пересвідчення, - відповів я.

– А я часом сумніваюсь в її витривалості.
– сказала вона півголосом.

– В якім напрямі, панно Маню?

– О, це відноситься чисто до мене самої.

– Як то?

– А так. Є дещо в людині діюче, і дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче.
– сказала, уникаючи мого погляду.

– Отже, боротьба в нутрі проти себе!
– сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.

– Я боюся, - сказала вона.

– Чого, Маню?

– Що як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.

– Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню?
– спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.