Через кладку

– Знаю!

«Знаю!» Як дивно було це висказано. Напівздержаним жалем, напівглумливо.

– В нас про це навіть горобці цвіркають. Ірка лиш про те одне говорить.

І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне.

– Але я потішала її, що доктор ще залишиться.

Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.

– Чому мав би я залишитися?
– спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу.

– Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою.

– Ні?
– спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому в вічі.

– Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати.

– Чи ви цього певні?

– На цей раз цілком певний, - відповів, а відтак додав увічливо: - Ви сьогодні розсіяні, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй [86] захопить вашу сукню.

86

– Туй-туй - ось-ось.

– Хто б міг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський!
– відповіла вона з вимушеним усміхом і шарпнула роздразнено сукню до себе під ноги.

– З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрі згадуєте нині глумливо вже по раз другий, - відповів він.

Я поглянув на нього й відчув, що в тій хвилі він був сильно вражений. По її лиці перебігла, як недавно, краска, і вона не обзивалася більше. Я зайняв своє давнє місце, давши знак очима своїй дорогій дівчині, що не розумію тих обох там на козлах, і недовго по тім доїхали ми до означеного місця під ліс коло хати якогось побережника, де кінчалася колова дорога, [87] а треба було йти вже пішки. Тут осталися брички з фірманами, і всі прогулькозі, розділившися, кількома то знов поодиноко, пішли попри берег доволі сильного потоку, що становив саме дорогу до «Чортового млина» в ліс, щоб далеко в його глибині дослухатися шуму згаданого «млина».

87

– Колова дорога - возова дорога; дорога, до якій можна їхати колесами (коло - колесо).

Ліс був старий, і сосни його височенні й об'ємисті. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тій святині була така глибока, що деякі з прогулькових, що зразу, ввійшовши в ліс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибінь, чим раз, то поважніли. Нестор ішов перший сам і неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нині дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехід водою, пригадував своєю стрункою, внаслідок короткозорості трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослідників природи. За ним пішла панна Ірина Маріян, а коли віддалилися від нас остільки, що ми прочі, йдучи лісом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспішила сама одна за ними.

– Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, - гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом.
– Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю.

– Не дуже, не дуже, - зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір'ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна.

– Ви нині без гумору, панно Маню!
– сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене.

– Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, - промовила.
– Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, - додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, - мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так? О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь!
– кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею.

– Що там?
– спитав я.

– Пст, тихо, - наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу.

– Що там?

– Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний!

Я всміхнувся.

– Я не бачу, - відповів.
– Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум «Чортового млина»; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ.

– тягнув я зворушеним голосом.
– Чи слухаєте ви мене?
– додав я.

– Слухаю, - відповіла, усміхнувшись, і, отворивши тут же свій зонтик, станула на хвилю й дивилася спокійно ожидаючими очима на мене.

– Це буде не мало літ, - повторив я, - як одної препишної місячної зимової ночі їхав молодий мужик з аристократкою біля себе білим лісом, мов мрією, й обоє вони мовчали, як і ліс. «Я люблю тебе», об'являла їй ціла його сильна молода істота, між тим коли вона мовчала, мов зачарована лісом. «Я люблю тебе», і він, той молодий мужик, не сказавши голосно ні слова, забрав правом тої своєї першої й одинокої правдивої любові з її непорочних уст, мов запоруку щастя на будуче, один поцілунок. Це було давно, Маню, і як були вони, як здавалося їм, невикінчені, підлеглі зовнішнім обставинам, і було, як сказав я, зимою. А тепер перед ними знов ліс. Повний зелені й багатства вегетації. І ясне сонце дня. Тепер я питаю її. Чи відчуває вона, як та дана йому тоді запорука відроджується нині сама з себе й упоминається, що кожне розпочате діло вимагає строго викінчення. Вона, як і тоді, тепер перед від'їздом. А він, як і тоді, остається. З чим має він остатись, Маню? Невже ж з її тодішньою, йому даною відповіддю? Ви не знаєте? Невже, Маню?
– спитав я з притиском.
– Завтра, позавтра ви від'їжджаєте.
– тягнув я далі, зближаючись до неї й відгинаючи широке крило сосни, що мов загороджувало їй дорогу, куди спішила, не обзиваючись до мене ані словом.
– Стійте, панно Маню, - просив я.
– Ви так спішите вперед, неначеб вас ожидало десь у лісі якесь об'явлення, а щонайменше я був розбишакою. А там дальше те саме, що й тут. А «Чортовий млин», він лиш мрія в об'яві сильного шуму лісу, що походить від протягу між отими там дальше від себе мов відсуненими скалами. І ви ж чей же не схочете загнатися самі в глибінь лісу, даючи деяким щиросердим язикам причину до обмови своєї особи.

Ці послідні слова мої, висказані більше жартівливо, як поважно викликали в неї в одній хвилі скуток.

Вона задержалася.

– Чи довго ми йдемо?
– спитала, звертаючи перелякано свої молоді очі на мене, між тим коли гаряча краска розлилася по її білім лиці.

– Не так уже довго, щоб не замочити оцею справді чортовою дорогою в легких черевиках ніг і не дати тим, що мають лиш нині нагоду поговорити з вами без свідків, якої-небудь відповіді. Чи гадаєте, це так мило, зайшовши до вас, бавити вперед обов'язково паню Міллер, поки діждусь вільної хвилини поговорити з вами на самоті? Манюі через мою нескріплену ще матір я залишаюсь тут на кілька тижнів ще, без вас. Це недовго, але подеколи й дуже довго. Коли верну в столицю, там уже буде листя червоніти. Одержавши від вас слово, що ви залишитесь мені вірні, я мушу ще знати, коли мені по вас прийти, щоб забрати свою власність назавше. Ви перелякалися, Маню!
– додав я, бачачи, що при моїх словах її лице покрилося майже цілком блідістю.
– Я надіюсь, що це наслідки уявлення перед справдішнім здійсненням наших довголітніх бажань, що забрали вам усю кров з личка, жах, може, перед якою ще небудь боротьбою з моєю матір'ю, котрої ви так лякаєтесь. Але не бійтесь. Самі ви ніколи не будете проти неї стояти, поки я живий. А по-друге, вона звикає до думки, що внук «владики» бере за жінку колишню «ненависну» їй Обринську. Це вже моя річ. Ви її побідили, Маню. Чого жахатись?
– При послідніх словах я пригорнув її до своїх грудей і, схиляючись над нею, як колись у зимовій чудовій ночі лісом, поцілував її в вуста.

– Я жду, моя дівчино.

– Лишіть мене ще, Богдане, - були перші її слова, висказані з такою болісною просьбою в голосі, з такою щирістю, неначеб я бажав втягнути її з собою в саме найгірше лихо світу.

– Ще залишити вас, Маню?
– спитав я й відсунув її від себе нетерпеливо, щоб заглянути добре в її лице, чи вона не шуткує.

– На рік або пів, - повторила вона й відповіла мені поглядом з повагою всеї своєї істоти.

– На рік, пів, - повторив я й усміхнувся злобно.
– На рік- пів, - а відтак додав: - Для доктора Роттера? Я знаю, німець вас любить, робить заходи, але з того нічого не буде. Зимою, - додав я, - я вас заберу. Чуєте, Маню, зимою.
– І сказавши це, я хвилину ждав, взявши її звисаючу руку між свої долоні.

– Маню?!
– пішов нараз замість її відповіді оклик лісом і повторився відгомоном: - Маню?!

– Несторе!
– кликнула вона з переляком і, освободившися з моєї руки, повторила: - Несторе!

«Несторе!» Хоч і як любив я її брата, був готов для нього понести всякі жертви, одначе в цій хвилі впав його оклик між нас, мов залізний камінь розлуки з висоти.

– Нестор кличе!
– кликнула вона, мов під властю іншої сили і, вхопивши мене за руку, потягнула спішно вперед.
– Ходім, пане Олесь!