Чорторий

А що ми робили… Ясно що — сома ловили. Чи — намагалися його спіймати. Але ж не такого страхопудала, що біля нашого човна висунулось.

У першу мить нам здалося, що те сомище вибралося не просто з глибин Чортория, а — з часів Київської Русі, коли ще над краєм тим ширяли триголові гориничі (одному з них розгепав ті головешки Кирило Кожум’яка, пригадуєте?), чи баби яги на мітлі, чи, зрештою, відьми з Лисої гори прилітали до Чортория вранці вмитися — щоб відьмацтво своє, штукарство надовше зберегти.

І ми з торопу ледь не бовкнули правду: рибу ловимо. Та вчасно схаменулися.

— Ми той… на човнику відпочиваємо, природою… е-е… милуємось…

— Знаю вас! Особливо Сома! Відпочиваємо! Милуємося!.. Рід мій винищуєте, га? От нарешті ви й попалися, г-голубчики!

Ось тоді нам і здалося — у страха очі великі! — що воно… Оте, що висунулося, вусате, довжелезне, в п’ять метрів. І кілограмів під триста вагою! Бо аж човен захилитало, як воно мордякою своєю в борт ткнулося!

У такій ситуації, у яку ми потрапили, Солопій Черевик, наприклад, і вискочив би притьмом з човна та пішака рвонув би до берега по воді аки по сухому! Та ще й човна б під пахву захопив — з ляку-переляку що тільки не втнеш.

„Чорт! чорт!“ — кричав (би) він у нестямі… І через хвилину без пам’яті повалився (б) на землю.

„Чорт! чорт!“ — кричало слідом за ним, і він чув, як тільки щось із шумом кинулося до нього. Тут свідомість відлетіла від нього, і він, як страшний жилець тісної домовини, лежав німий і нерухомий посеред дороги».

А в нашому випадку лежав би Солопій Черевик посеред дороги з човном під пахвою. Ось що сталося б з добродієм Черевиком із славних Великих Сорочинців, аби він опинився на нашому з Сомом місці!

А ми з Сомом достойно витримали, це згодом навіть наші недоброзичливці відзначатимуть. Щоправда, Сом, хапаючись за борт човна, що його розхитувало те мурло щораз дужче й дужче, неспокійно вигукував:

— Спокійно, Валько, спокійно! Це мій родич. Він і справді метрів із п’ять завдовжки і вагою під 300 кілограмів! Інших у Чорториї і не водиться. Спробую з ним… е-е… побалакати по-свійському…

Чи побалакав Сом із своїм чорторийським родичем, вже і не пригадую — так ми швидко до берега гребли, женучи човна разом із якорем, що його з поквапу забули витягти, і він, зараза, раз-по-раз чіплявся за дно і дещо стримував наш нестримний рух до берега. А вже на березі, як ми з човна повискакували (а ми гребли ще й метрів зі сто по-сухому, аж на луки) і, озираючись, чи за нами, бува, не женеться та вусата чортяка, ще на всяк випадок відбігли далі. Ось тоді Сом дозволив собі й деяку критику на адресу того сома, що ми його не спіймали, але який мав нахабну звичку спіймати нас:

— Та який він… який сом? Так, одна назва! Із справжніми сомами він і не ночував. Невже й ти віриш, — повернувся до мене, — що той сомик був довжиною в п’ять метрів і вагою в 300 кеге?

Я подумав і твердо відповів:

— Де там! І половини не набереться! І чого ми той, за весла похапалися? Треба було його на абордаж брати.

— А я кажу, — гарячкував Сом, щоб остаточно принизити свого родича, якого ми не спіймали, але який мав завдання нас спіймати, — у ньому й десяти кілограмів не набереться. Та й взагалі — який то сом? Який, питаю?

— А що ж то було? — розгубивсь я.

— Так, сомик, — як присуд, виніс Сом. — Таке собі… соменя.

Я був спантеличений.

— А хто ж тоді нам човна тряс? Чия вусата мордяка висовувалася з Чортория біля самого борта човна, і як ми, з поквапу не вибравши якоря, гребли до берега і далі по березі ще метрів, мабуть, із сто? Аж пухирі на руках від такої греблі повискакували.

Тепер уже був спантеличений Сом.

— А й справді… — Мить подумав і з черговою твердістю відповів: — Ні, ми таки евакуйовувалися — скажемо так, — від сома-сомища! Довжиною в п’ять метрів і вагою в триста кілограмів! Від меншого хіба б ми втікали? Мені один старий рибалка казав по секрету, що такі соми ще й досі водяться в Чорториї.

І все стало на свої законні місця, бо ж виникла залізна логіка: хіба від сомика ми втікали б до берега? Висовувалась і справді вельми пристойна мордяка. На Чорториї і не таке можливе! Бо це ж не поетично-замріяна Рось, а — Той, що чортом риє!

А пізніше, відповідаючи на запитання кореспондента Ай-Бі-Бі-Сі, Сом із притаманною йому скромністю сказав:

— На нашому з Вальком Чемерисом місці кожен би так вчинив!

Чим і підняв авторитет київських рибалок на ще вищу висоту!

І тієї ж миті… проснулися.

У човні, на Чорториї.

Було тихо й благословенно у світі білому. Вудочки наші стояли собі непорушно, сторожки ані хитнуться, річкою пливли легенькі безневинні і майже ліричні хвильки й плюскотілися біля борту.

— Що??. Га?.. — Сом труснув головою.

— Тобі що-небудь меречилось-верзлося на кормі?

— Та якась… вусата мордяка, — чесно зізнався я.

— І мені теж, — признався і друг мій.

— Дивно, що нам обом приснився один і той же сон!

— Та хіба ж ми спали? Так, пригрілися на сонечку в човні, ти на носі, а я на кормі придрімали хвильку-другу…

— І нам встигло приверзтися, — Сом подумав і швидко запитав: — А що коли і… і справді, як ми лірично дрімали, висовувалася з води та мордяка, га? Це ж Чорторий, тут усе можливе.

Ще подумав і виніс рішенець.

— Скажемо, що висовувалася…. Так і знайомим будемо розказувати. А такі соми в Чорториї ще водяться… Мені один старий рибалка по секрету якось баяв: придрімав він… Тобто, пригрівся в човнику на Чорториї, себто замріявся, коли це Чорторий, яа-ак зітхне! А тоді з води щось яа-ак вискочить, аж вода човна накрила! Придивився…

— Хто придивився?

— Я… Тобто той рибалка — не перебаранчай! Придивився, аж то — сомище! Отакезне! — і Сом якомога ширше розвів руки, як і кожний істиний рибалка вміючи в подібних випадках дуже широко розкидати руки. — От і нам пощастило такого побачити.

— Якби ще й спіймати, — зітхнув я.

Сом резонно зауважив:

— Ти багато дуже хочеш. І взагалі, дякуй сому, що хоч нас не спіймав. А міг же, чортяка, нам і човника на Чорториї перекинути!