Чорторий

А втім, із Сомом і не таке траплялося.

Крім афронту від поета-партизана Платона Воронька (пригадуєте, звинувачення в літературному хуліганстві?), Сом на своєму літературному віку зазнавав у різний час і дошкульніших нападок од критичної братії, яка, як водиться, сама написати (поезії чи прозу) не вміє, бо не знає як, але вміє і знає, як треба повчати, щоб написати прямо тобі черговий шедевр, достойний не інакше, як Нобелівської премії.

А почалося все, хоч як це не дивно, з аутодафе. Так, так, зі спалення. Коли вийшла перша Миколина збірочка поезій «Йду на побачення» (1957), голова колгоспу його рідного села упізнав себе в одному з віршів (в негативному, ясна річ, образі), викрав книжечку в сільській бібліотеці і… і спалив її як крамольну. Згодом поет скаже — не без підстав, — що він став першим українським радянським поетом, збірку якого спалили в рідному селі. Початок, одне слово, добрий і для декого аж завидний — а чому, мовляв, тоді мою збірку не спалили? А якби зібрання творів в — надцяти томах спалили, яким би я сьогодні героєм був! Жаль, не поталанило! Сому просто повезло, він постраждав, а я хіба гірший? Але спаленням справа не закінчилася. Палій (а він «дзвенів орденами й медалями») написав ще й доноса до першого секретаря Київського обкому партії товариша Шелеста. Останній дав грізну вказівку: хай поет негайно напише пояснювальну записку, що він у вірші «Іди на суд», вміщеному в його збірці «Йду на побачення», не мав на увазі «голову колгоспу тов. Ковбасинського». Як зізнаватиметься Сом, «одне речення, і я врятований. Але душа моя голосно закричала: ні! Бо таки й мав на увазі голову колгоспу. То що ж тепер?»

За порадою пішов до свого старшого друга Олексія Коломійця.

Він довго та уважно розглядав мене, ніби вперше бачив. А потім його обличчя засяяло красивою, широкою посмішкою. «Знаєш що? Ти потрапив у геніальну ситуацію. Через сто років тобі будуть заздрити нащадки. А тепер сідай і пиши: „У вірші „Іди на суд“ я не мав на увазі тов. Ковбасинського. Я мав на увазі багатьох інших негідників“. Оце і все!»

Але це був лише початок, нападки посипляться пізніше — і вже не в Броварах, а — в Києві.

…А втім, критичні стріли були спрямовані не проти віршів, а проти його молодої зухвалої вдачі, — писатиме у передмові до так і не виданого (вже почалися фінансові негаразди) вибраного Миколи Сома Олесь Жолдак, більш як тридцятилітній друг поета. — Гадаю, що у вірші «Сергію Єсеніну» український поет сказав не тільки про свого улюбленого російського поета, а й про себе:

І підстригти, і погладить лізли, Бо, мовляв, доступний і простий, Та кришились гребінці залізні Об шовковий вихор золотий.

(Додам од себе. Про Василя Діденка, вірного свого друга й побратима, автора знаменитих «Ясенів» і взагалі незрівнянного поета, який так рано пішов із життя, наклавши на себе руки — зашморг вирішив його долю, — Сом напише як про самого себе: «Справдешні всі поети — люди непрактичні, часто невлаштовані в житті, голодні й холодні. Биті і зневажені. Ходять з нами грішною землею, а живуть у небесах. Тому й диваки». Дай Боже нам побільше таких диваків! І сам Микола хоч і ходить грішною землею, як і всі ми, грішні, ходить з усіма нами, простими смертними, а сам тим часом живе в небесах — знайомі в нього там чи що? Але ж на небесі по знайомству не приймають, як то буває на грішній землі. Виходить, заслужив!)

Сому таки діставалося. За все ту ж зухвалу вдачу (за вірші його хвалили, відзначали їх, бо не відзначити їх було неможливо, це «бачили» навіть сліпі). Бо він, як і його поезія, завжди розкутий, завжди товариський і завжди веселий. І завжди — незважаючи на чини і звання — ріже в очі кожному, хто заслужив, правду-матку. А правдоборців, як уже зазначалося, в усі часи не любила на Русі влада — хоч княжа, хоч яка інша. А Сом і від інших прагнув такої ж чесності й правдивості як од самого себе: «Чи є між нами хоч один, хто скаже так: „Я — сучий син?“ Ось за таку зухвалість, визивність (а за ними крилися, як ми вже знаємо, порядність і чесність) йому й діставалося. Незаслужено і… Заслужено? „Він не завжди був на коні, — засвідчує О. Жолдак, — бував і під конем“».

Але ніколи не страждав самозакоханістю чи зазнайством: я, мовляв, я!.. З відвертістю, гідною подиву і поваги, як на духу розповість, як йому ні світ, ні зоря подзвонив із Черкас, тоді ще живий друг його і побратим Василь Симоненко.

А далі знову надамо слово самому Сому:

«Сомику, — звернувся він до мене, — кінчай ночувати і пиши свою найкращу пісню… А я тобі для робочого настрою розкажу сон, який мені щойно приснився… Ніби ми удвох із тобою ідем до Біївців од станції Вила. Коли глядь: нас наздоганяє підвода, де сидять… Хто б ти думав? Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Шевченко зупиняє коней і каже: „Сідай, Василю, з нами на підводу“. А я питаю: „А Сома чому ж не запрошуєте під’їхати?“ І Шевченко відповів: „А Сом нехай пішки йде…“ (І це Василь Симоненко називав підняттям настрою своєму другові. — В. Ч.)

Мати:Веселий сон. А як його розгадати?

Поет:Ви кажете: веселий сон? Ні, цей сон справді віщий. Ми тоді з Василем довго сміялися, але тепер я сприймаю той сон досить серйозно… В літературі не можна збиватися на манівці, не можна легковажити, як це я робив у деяких своїх віршах і піснях. Ось чому я довго йду… Іду пішки до своїх читачів…»

Соме, Сомику, Микольцю! Та це ж добре, що пішки. Просто чудово.

Як би раніше сказали: не відриваючись від народу. Тим паче, на патріархальній підводі сьогодні далеко не поїдеш, бо й коней вже немає в Україні (страусів нині у нас розводять, а за гнідих і забувати почали в колись козацькій державі), а на «Мерседесі»… По-перше, його в тебе ніколи не було і, смію запевнити, ніколи вже й не буде — принаймні, на цьому розпрекрасному, але ніби не найкращому світі…

Люди добрі, чи можете уявити Миколу Сома (Миколу Сома!), який їде до читачів на «мерсі»? Ні, таке і в най-найжахливішому сні не присниться! На таке і моя буйна фантазія безбережна не здатна! Цур йому пек!

Більшість людства (і поетів теж, і прозаїків теж, включаючи автора цієї придибенції!) — піша-пішаниця!

А пішо звичніше.

Пішака і зручніше, і надійніше. Ще й бензину не треба, а власні ноги ніколи не підведуть. Та й читачі наші — це по-друге, — «мерседесів» не мають. Бо ті, що їх мають, то не наші читачі!

Аби добрий був пішник і — гайда! А втім, поету годиться свою стежку мати, в літературу топтати, і в тебе, Соме, вона вже своя і давно тобою добре вторована!

Можна й приклад навести. Ну, хоча б Сковороди Григорія Савича, який ходив тільки пішки, а таки дійшов до своїх читачів. Дійдеш і ти, друже!

А втім, ти вже дійшов — то чому ж сумувати, га? Зрештою, в тебе є і запасний варіант — Пегас. Крилатий коник бідних поетів. Осідлуй його і маєш транспорт. Та який! А як брикатиметься Пегасик — вкоськай його і — куди тим «мерсам»! Сом на Пегасі — це так звично.

Про себе ти любиш говорити (і не без підстав): «Я — веселий чоловік!» Чи не тому, будучи ліриком, ти, врешті-решт, вдався й до гумору? Чи не тому, що від природи ти ще й гуморист? Двоє твоїх друзів дивувалися (і, здається, ще й досі дивуються) чому ти, будучи ліриком, перейшов на гумор: Віталій Карпенко і Михайло Слабошпицький.

Перший:«Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника, раптом повело на сміх…»

Другий:«Сом мав усталену репутацію тонкого лірика. І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза».

Сом так ніде в пресі й не відповів: що ж із ним сталося? Чому це він музу-покровительку ліричної поезії Євтерпу з флейтою та поміняв на музу комедії Талію з комічною маскою?

— Миколо, — запитав я його якось на Чорториї, — що тебе штовхнуло поміняти музи?

— Що штовхнуло? — міняючи наживку на гачку, поспитав і тонкий лірик, і гостроязикий веселий сміхотворець в одній особі. — Якщо по правді, то мене досить часто штовхали — особливо в громадському транспорті… — нарешті «ощасливив» гачок своєю уловистою мастиркою, помив за бортом руки, витер їх рушничком, запалив свою незмінну «приму» і з насолодою затягнувся. — Так ось, друзі мої хороші: Віталію, Михайле і ти, Валько. Якщо коротко й серйозно (тема того заслуговує), то… Не міняв я одну музу на іншу, Євтерпу на Талію, і взагалі, не міняв жанрів. Я лишень повернувся до того, з чого колись починав. Ще як студентом був. Епітафії, наприклад, я почав писати чи не сорок літ тому — десь на самому початку шістдесятих, а лише оце видав окремою збіркою. Як поет я починав із сатири, і мої різні штучки, веселі та в’їдливі, вже тоді ходили по руках, з’являлися в різних рукописних виданнях, у самвидаві. Як, до речі, й перші твори мого незабутнього друга Васі Симоненка. У моєму рідному селі мене ще звідтоді пам’ятають як гумориста й сатирика (їх моя лірика не цікавила). І знають напам’ять мої сатиричні твори. Зокрема, й сатиру на голову колгоспу «тов. Ковбасинського» — «Іди на суд». Або мініатюра: «На столі самогонки сулія — значить, знову у селі я», знаєш коли була написана? Чи не сорок літ тому. А мо’, й піввіку. А потім на якийсь час од гумору мене одвернула лірика та пісні. Але все повертається на круги своя. Повернувся і я до того, з чого колись починав — до гумору. Кажу ж вам: я веселий чоловік.