Чорторий

У ту мить я збагнув, що за моє життя вже ніхто й ламаного п’ятака не дасть. І… злякався. Та так, як ще ніколи не жахався — хіба малим у дитинстві, і душа похолола, і ноги, затремтівши, поробилися ватяними і не моїми, молодими та надійними, як збагнув, що я аж надто надягнений, а тому незграбний і неповороткий. І такого чорторийчику буде легко захопити в своє чорне підводне нутро. Якщо провалюся — не вибратись на тверде. Та ще й важенний ящик за плечима на ремні — все разом і потягне мене на дно, як ту каменюку.

Я ворухнувся, щоб скинути з пліч ящик, і в ту ж мить з тріском (той тріск і досі, як згадаю, лунає під моєю черепною коробкою!) почав провалюватися вниз… Під лід, у глибину підступного водограю, (ах, яке поетичне слівце — водограй), а простіше — чорторий! В радіусі кілометра з півтора на Дніпрі — ані душечки, яка б могла прийти на допомогу.

Мені тоді було десь за тридцять, я тільки-но увійшов у смак життя… Та й дітки ще маленькі… Шкода їх було залишати. Провалюючись, я щось жалюгідне лепетав, прохаючи у Бога рятунку. І тут наче хтось мені голосно звелів (наказав): падай! Я миттєво виконав невідомо чию команду, хоч і страшно було падати у вимоїну… Впав (ноги вже по коліна пішли під лід) і, навалившись грудьми на краї вимоїни, широко розкинув руки.

Це була єдина надія порятунку у ситуації, в якій я опинився — впасти і ширше розкидати руки, щоб опертися тілом на якомога ширшу площу бодай вже й ненадійної криги…

Зрештою, мені вдалося визволити ноги з пролому (під ним я вже відчував холодну моторошну глибину). Розпластавшись на ненадійному льоду, поповз на колінах та ліктях рук… Страх не полишав мене й на мить, душа холола, і світ з ляку звузився ледь чи не до отакунького обширу. По пояс я вже був мокрий, а тому важенний, порізані кригою, кривавили руки, але я вперто повз, залишаючи за собою кривавий слід…

Страшенно хотілося зірватися на ноги й кинутись бігом до рятівного берега. Наче хто підштовхував до цього небезпечного вчинку, але інший голос як остуджував: не смій зводитись і тим паче бігти! Повзи. Але не зупиняючись, бо тільки зупинишся, як відразу ж почнеш провалюватися. А бігти — о, то вірна, стовідсоткова загибель. Так недосвідчені, потрапивши в подібну ситуацію, й гинуть. Схопившись, миттєво провалишся з головою. І течія затягне тебе під лід. Якщо й виринеш, то за метр-два від пролому, де вже міцний лід. І там стукатимешся головою об той лід і — все. Потім спиною вмерзнеш у лід, з опущеними вниз головою, руками й ногами — бачив я таких бідолах. Тож повзи, тамуючи бажання зірватися на ноги.

Але навіть повзучи, не можна було й на мить зупинятися, щоб передихнути, бо відразу ж починаєш провалюватися…

Я повз і повз, вибиваючись із сил (особливо заважало те, що був надто одягнений та ще важкий ящик за плечима, який я з ляку не додумався скинути з пліч), піді мною тріщало й коливалося, і вода бризкала мені в лице.

Так я, сам собі не вірячи, втративши відчуття реальності й часу, подолав стометрівку і не завбачив, коли й дістався берега. А він у тім місці був низьким, запорошеним снігом, як і крига на Дніпрі, тож я, з останніх сил поповз вже берегом — мабуть, метрів із сімдесят (от що значить перепудився!). Повз твердю земною, аж доки якась парочка, вигулькнувши з-за прибережних верб, не підняла мене на кпини: о, а чого цей дивак тут повзає?

Тільки тоді до мене нарешті дійшло, що я, залишаючи широкий слід за собою з червоними краплями від поранених рук, з переляку вже котру хвилину повзу берегом. Але встати не зміг, ноги тремтіли й підломлювалися, і все і тіло моє зробилося ватяним і безпомічним. Ті гуляки, що кпинили з мене, допомогли мені звестися, але я відразу ж і сів у сніг, мацаючи під собою, чи справді піді мною твердь земна? Сидів, хапаючи широко відкритим ротом повітря та поволі отямлюючись. Слава Богу… Власне, Господь мене тоді не віддав чорторийчику, і я звідтоді Бога сприймаю як свого рятівника і духовного батька. І мені легше жити…

Сяк-так оговтавшись, я став навкарачки, потім, спираючись на ящик, що його нарешті стягнув з пліч, звівся на рівні ноги і якось потягнув їх до набережної, по якій шурготіли машини, заодно тягнучи й осоружний ящик…

Добре, що вдома не було дружини, я встиг до її приходу перевдягтися, сховав мокру одіж, напився гарячого чаю і тільки тоді нарешті відчув себе в безпеці…

Цур їй пек — такій риболовлі! Щоб я ще коли-небудь пішов на кригу Дніпра? Та ніколи у світі! Все! Амбець зимовій рибалці!

Але другодні була неділя — я знову подався на… рибалку. Не пропадати ж вихідному. Та й наприкінці зими так добре ловляться окуні…

Коли я, сидячи в човнику на Чорториї, розповів Сому цю свою пригоду, він весело і дзвінко-радісно вигукнув:

— Валько! Ми з тобою, виявляється, побратими! Факт! Я теж якось потрапив в подібну халепу — теж на Дніпрі, на Київському морі, за селом Лебедівкою… Був березень, і на голі мормишки непогано ловилися окуні-пузані, горбаті й колючі… Справжні окуні! Як глянеш в лунку — любо-мило й дивитися, як вони під сонцем грають… Є така рибальська метафора: окуні стоять сонцем.

А березневе сонечко так і заливало море, лід вже був підтоплений весняною водою, потріскував… Наче стогнав. Чи застерігав необачних… Друзі мої вже змотали вудочки і подалися на берег, де в сосняку стояв наш „Ікарус“. А я все ніяк не міг відірватися — покльовки йшли одна за одною. Та і які окуні чіплялися! Не кожну зиму так щастить! Я вже добре набив ящик, але жадоба ще спіймати як приморозила мене до льоду. І за свою жадобу я був жорстоко покараний, як лід піді мною раптом крекнув, тріснув, присів, і я в один мент опинився в крижаній воді… Добре, що хоч ящик з рибою та важкий льодобур були за метр од мене… Крикнути про поміч я вже не міг — швидко насьорбався крижаної води… Я також був добряче зодягнений: в бушлаті, у ватяних штанях, все це намокло й каменем тягло мене на дно… Як і треба діяти в подібній халепі, я широко розкинув руки і вхопився за край холоднющої та слизької крижини. Але вона кришилася і ламалася. Я довгенько побовтався руками й ногами, доки якось ліктями сперся на крижину і вибрався з вимоїни. І на колінах та ліктях поповз до берега, пам’ятаючи, що встати на ноги і кинутись бігти (а так хотілося!) в даній ситуації — капець!.. Повзу й повзу, а берег наче утікає од мене. Пальці рук вже сочаться кров’ю, а берега все немає… Я вже ледь не в паніці, — ну де той рятівний берег??? Де? Де? Аж раптом чую над собою сміх, вигуки: „Ти куди це повзеш?“ Що й казати… Якщо чесно, — сміється Сом, сміється так, як тільки він один вміє сміятися, — то я так тоді перепудився, — як ото й ти під Дніпропетровськом, — так налякався, що, поминувши підступний лід, довго-довго повз між прибережними кущами. Так би міг з переляку і до Києва приповзти!..

І Микола Сом, хитнувшись (аж човник наш гойднувся, на Чорториї хвилька побігла), схопив вудочку, на якій так обнадійливо кивнув сторожок, вигукнув:

— Валько! Та ми з тобою обидва у Дніпрі крижаною купіллю хрещені! — витягнув здоровенного окуня-пузаня, горбатого і колючого. В ту ж мить і на моїй вудочці поклонився кивок-сторожок, я теж схопив вудочку і, завмираючи від передчуття доброго улову, витягнув у човен. Його, голубчика, окуня-пузаня, горбатого і колючого… Що там не кажуть, а на Чорториї добра рибалка. Та й такі окуні-пузані, горбаті і колючі не ловляться більш ніде, як тільки на знаменитому Чорториї!..

Колись, ще за легендарних часів слов’янства та Київської Русі, він був глибоченним. І таким буйно-вередливим та примхливо-грізним, що — ой-ой!.. Недарма ж наші пращури русичі нарекли його Чорториєм. Бо справді чортом рив і вергав!

І ось чому. У ті давні часи, як свідчить передання, по смерті засновників Києва братів Кия, Щека і Хорива слов’янські племена поляни, радимичі, в’ятичі та сіверяни утискувалися хозарами, що жили між Хвалійським (Каспійським) та Азовським (Меотида) морями у своєму Хозарському каганаті і були хозарськими жидами, бо сповідували іудаїзм. Вони знайшли слов’ян, коли ті „сиділи в лісах на горах“ і брали з них данину по білій вивірці (очевидно, зимовий горностай, білка — надто дешево). Київський князь Олег не велів давати хозарам данину, сказавши; „Я їм противник, і вам нічого давати. Не давайте хозарам, а давайте мені“. В роках 883–885 Олег визволив більшість слов’янських племен з-під залежності Хозарського каганату. Добряче їх поколошмативши, багато хозар взяв у полон і поселив згодом в Київській Русі.