Чорторий

Подивувався й Віталій Карпенко:

«Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника раптом повело на… сміх. Кажу це без найменшої іронії: зі сміху, в народі кажуть, люди бувають. Просто хочеться з’ясувати, що його примусило поміняти ліричне стило на сатиричний кийок?»

Епітафія — від одного грецького слова, що означає, даруйте, надгробний [3] . Себто надгробний напис, здебільшого у віршованій формі. Іронічні епітафії здавна стали поширеним видом жартівливих або сатиричних поезій. Рідко хто з українських поетів-гумористів не писав (чи не пише) епітафій. І навіть загалом не гумористи. Мій друг, поет-лірик Михайло Чхан (на жаль, вже давно покійний) все життя писав лірику, але залишив п’ять чи сім предошкульних епітафій. Але писали — чи пишуть — від випадку до випадку. Вряди-годи. Чи аби засвідчити, що й вони з цим рідкісним і непростим специфічним жанром можуть справитись. І тільки Сом… До речі, в українській літературі вже утвердилося думка, що саме Сом започаткував цей жанр, але це не так. Михайло Слабошпицький зауважив точно: «Він став єдиним на всю соборну Україну послідовним (послідовним! — В. Ч.) епітафіїстом». Бо лише Сом сипонув епітафії, як з доброго міха — випадок і справді унікальний в українській гумористиці. Року 1998-го він видав аж цілу збірку «Сто епітафій» — за допомогою газети «Вечірній Київ», де тоді працював. І всі ті сто епітафій — одна одної кращі, яскраві, образні, дотепні, як феєрверк, різнобарвні. Виходить, сміх над могилами? Так, але це і є торжество життя. А втім, у Сома могили уявні, а ось герої його реальні й живі. «І коли вже бути точним, — пише в передмові до „Ста епітафій“ Віталій Карпенко, тоді головний редактор „Вечірнього Києва“, — то те, що пише останнім часом Микола Сом та іменує епітафіями, є те ж саме, що називається знову ж таки давньогрецьким словом — епіграма. Себто — короткий напис на пам’ятнику з поясненням значення предмета, що з часом трансформувався в означення літературного жанру — короткого вірша сатиричного змісту на адресу якоїсь особи. Що також дуже близьке до пам’ятника…. зі знаком мінус».

3

Епі — над, а тафос — могила. Отже, надгробний напис.

Тут автор передмови влучно підмітив, що багато епітафій Сома — це закамуфльовані епіграми. Часом дошкульні.

Олексію Дмитренкові — автору російськомовного роману «Аист», за який удостоєний Шевченкової премії.

Я відлетів. Тепер од вас далеко я… Немов отой останній партократ… Я по-московськи цвенькаю, кумекаю, І мій роман читає старший брат, Тепер я — аіст… Був би я лелекою Чи був би я державний лавреат?

Чи епітафія-епіграма про наше всеукраїнське лихо:

Ой пане Степане! Тепер наодинці Напишем сльозою: жили чи були? Чому умирають брати-українці? Чому виживають прокляті хахли?..

Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:

Я — Володимир Канівець, Ленініани я творець. Колись казали: «Молодець!» Але мені прийшов кінець, Бо вченню Леніна — капець.

Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: «Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..»:

По обіді у четвер Ненароком я умер, Отже, друзі-комуністи Можуть більше попоїсти.

Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:

Не плач, дружино, ради Бога — Хай плаче вітер у яру! Мені не буде некролога! Я смертний — отже, не умру!

Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)

Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:

Шукали скрізь її могилу Усі пани й товариші, Та я сховав прекрасну Нілу В моїй закоханій душі.

Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у «Вишняку», що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. «Вельми помірну», — уточнив.

Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:

Я поет Микола Сом — Це ти добре усвідом. Усвідомив? А тепер Уяви, що ти помер. Уявив? Тоді притьмом Епітафію замов — І увічнишся по тому В епітафії від Сома.

У збірці «Сто епітафій» Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.

Валентину Чемерису — людині, письменнику, громадянину.

А яка найкраща риса Валентина Чемериса? Незабутній Чемерис Мав багато гарних рис. От, наприклад, звіку-роду, Коли пив — то тільки воду. Правда, іноді пивце Смакував… Та що про це Теревенить без причини? Без чарчини й цигарчини Міг прожити все життя — Був, як янгол, як дитя! Ну, а як же молодиці?.. Був байдужий до спідниці, Десь хіба що крадькома Підморгне — і все… Нема! Він крутив чимдуж педалі Від гріхів усіх подалі. Скажем чесно: Валентин Був такий у нас один. То яка ж хороша риса Прикрашала Чемериса?..

Ось такі в мене (в інтерпретації Сома) виявились «гарні» риси. І де він їх у мене понавизбирував? Такі хороші риси гірші поганих. Як бути чесним, то в пошуках гарних моїх рис Сом дещо передав куті меду. Протестую! Багну поганих кращих рис! Від цигарчини я ось уже піввіку не можу відвикнути, незважаючи на всі наполягання лікарів та свої болячки (прямо тютюноманія якась!), чарчину, поки дозволяло здоров’я (десь до шестидесяти з чимось років) я таки перехиляв. Часом і не дотримуючись міри — на жаль. Щодо молодиць… Ні, ні, не буду далі. Хай краще в мене залишаються Сомом знайдені так звані «гарні» риси.

Хоча з такими рисами виходить, як у придибенції про дядька Пилипа.

— Лікарю, я буду жити? — питає він після операції.

— Алкоголь вживаєте? — в свою чергу питає лікар.

— Ні, ні! Боже мене борони!

— Палите?

— Що ви, лікарю. Боже мене бережи!

— До жінок… кгм-кгм… бігаєте?

— Що ви, що ви! Як ви могли таке й подумати, лікарю? Боже мене бережи! То буду я жити?

— А навіщо вам жити? — подивувався лікар.

І я цілком і повністю приєднуюсь — чуєш, Соме? — до справедливих слів мудрого дотепника-лікаря.

P. S. Коли Миколу хто похвалить, що він — найкращий гуморист, Микола, з притаманною йому скромністю, опустивши очі долу, відповість:

— Е-е, не кажіть, не кажіть. Найкращого дотепника я особисто знав.

— І хто ж він?

— Старшина. Як, бувало, що-не-будь скаже цей гуморист, всі ляжуть!

— О-о, цікаво, — оживають слухачі, — і що ж той старшина казав?

— Р-рота-а! Лягай!..