Діти капітана Гранта

– Будьте відвертим, Джоне, що на нас чекає? – спокійно запитав Гленарван.

– Сер, ми не потонемо, хоча судно можуть розбити хвилі. А втім, ми маємо час, аби вжити необхідних заходів, треба лише дождати ранку.

– Може, спустити ялик на воду?

– На таких високих хвилях, серед ночі, певен, це неможливо. До того ж ми навіть не знаємо, в якому місці можна пристати до берега.

– Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

А Вілл Галлей метався по палубі як навіжений. Його матроси, бачачи, що непереливки, вибили дно в діжці й стали хлистати бренді. Джон передбачав, що незабаром пиятика вийде з-під контролю. Капітан геть утратив авторитет: цей нікчема рвав волосся з відчаю, заламував руки й думав лише про вантаж, який не застрахував.

– Прогорів! Я труп! – верещав він, кидаючись від одного борту до іншого.

Джон Манглс не став його втішати. Він лише порадив своїм супутникам озброїтися, щоб в разі необхідності дати відсіч матросам. Ті ж пили бренді та брутально лаялись.

– Першого ж, хто наблизиться до рубки, пристрелю, як собаку, – спокійно заявив майор.

Очевидно, матроси відчули, що з ними не стануть церемонитись, й одразу ж щезли з-перед очей. Джон Манглс забув про п’яничок і з нетерпінням чекав світанку.

Бриг не зрушив з місця. Вітер ущух. Море помалу вгамувалось. Корпус судна міг ще протриматися на воді кілька годин. На світанку Джон Манглс сподівався розгледіти берег. Якщо до нього можна буде пристати, то ялик, єдине вціліле суденце, перевезе на берег команду й пасажирів. Ялику доведеться здійснити декілька рейсів, адже вмістити він міг не більше чотирьох осіб. Шлюпку, як відомо, змило в море.

Тим часом Джон Манглс намагався визначити, на якій відстані перебуває ця жадана і водночас небезпечна земля. Чи витримає легкий ялик таку кількість переправ?

Поки Джон Манглс обдумував усе це, очікуючи на першу зорю, заспокоєні пасажирки заснули на своїх койках. Непорушний корабель на мілині забезпечив їм кілька годин відпочинку. Більше не чути було п’яних вигуків матросів, тож усі задрімали й на «Маккуорі» запала глибока тиша.

Десь о четвертій ранку зайнялося на світ. Джон Манглс піднявся на палубу. Завіса туману закривала горизонт. Молодий капітан чекав. Нарешті за пінистим обідком окреслилася смуга.

– Земля! – вигукнув Джон Манглс.

Його супутники прокинулися від гуку, вибігли на палубу й мовчки стали дивитись на берег. Гостинна ця земля, а чи ні, та вона мала їх прихистити.

– Де Вілл Галлей? – запитав Гленарван.

– Не знаю, сер, – відповів Джон Манглс.

– А матроси?

– Зникли, як і він.

– Мабуть, усі вони п’яні в дим, – припустив Мак-Наббс.

– Розшукайте їх, – наказав Гленарван. – Не кинемо ж ми їх тут, на цьому судні.

Мюльреді з Вільсоном спустились у кубрик і повернулися за дві хвилини. У кубрику вони нікого не виявили. Вони ретельно обшукали судно аж до трюму, та не знайшли ні капітана, ні матросів.

– Може, вони попадали в море? – запитав Паганель.

– Усе можливо, – озвався Джон Манглс, стривожений цим щезненням. – До ялика! – раптом скомандував він.

Вільсон і Мюльреді попрямували за ним, аби спустити на воду ялик. Але ялик щез.

Розділ V. Матроси мимоволі

Вілл Галлей із командою втекли під покровом ночі, доки всі пасажири спали. І здійснили вони цю ганебну втечу на єдиному вцілілому ялику. Капітан, обов’язок якого полишити корабель останнім, зробив це першим.

– Ці негідники накивали п’ятами, – обурювався Джон Манглс. – Що ж, це навіть на краще. Тепер нам не доведеться переживати неприємні сцени.

– Я такої ж думки, – згодився Гленарван. – До того ж, Джоне, в нас є свій капітан і матроси. Нехай недосвідчені, але хоробрі. Тож наказуйте, капітане, ми готові виконувати накази.

Майор, Паганель, Роберт, Вільсон, Мюльреді й навіть Олбінет оплесками зустріли Гленарванові слова і чекали на розпорядження Джона Манглса.

– Що робити? – запитав Гленарван.

Молодий капітан подивився на море, на бриг і відповів:

– Ми маємо два способи вийти з цього становища: зняти бриг з рифів і вийти в море або доправитись до берега на плоту. Зробити пліт буде нескладно, адже ми маємо достатньо деревини.

– Якщо бриг можна зняти з рифів – то це найкращий вихід зі становища, чи не так? – запитав Гленарван.

– Так, сер. До суші ми неодмінно дістанемося, але що ми робитимемо без засобів пересування? Висаджуватися на берег нам не можна, – зауважив Паганель, – не забувайте, що це Нова Зеландія.

– Тим паче, що через недбалість Галлея ми серйозно відхилились від курсу, – додав Джон Манглс. – Найімовірніше, нас віднесло на південь. Я визначу наше місцеперебування опівдні. Якщо ми справді перебуваємо південніше Окленда, то я спробую дістатися туди, пливучи вздовж берегів.

– Але ж бриг пошкоджений. Що робити? – запитала Гелена.

– Напевно, аварія несерйозна, – пояснив Джон Манглс. – Ми спорудимо тимчасову фок-щоглу. «Маккуорі» йтиме повільно, але в потрібному напрямку. Якщо ж бриг не можна буде зняти з рифів, то доведеться плисти на плоті й добиратися до Окленда пішки.

– Тому насамперед ми оглянемо судно, – резюмував майор, – наразі це найважливіше.

Гленарван, Джон Манглс і Мюльреді спустилися в трюм. Він був ущерть набитий шкірою. Джон наказав негайно викинути в море частину вантажу, щоб облегшити судно.

До дна брига добрались за три години виснажливої праці і виявили, що в обшивці лівого борту розійшлося два шви. «Маккуорі» лежав на правому боці, пошкодження були на лівому, тож вода не затопила трюм повністю. Вільсон зашпаклював дірки, зашив поверх мідним листом і поприбивав його цвяшками.

Лот показав у трюмі приблизно два фути води. Її легко можна було викачати помпами.

По тому уважно оглянули весь корпус брига. Джон упевнився, що він не надто постраждав. Можливо, частина фальшкіля загрузла й залишиться в піску, але без неї врешті можна обійтися.

Оглянувши бриг усередині, Вільсон пірнув у воду, щоб з’ясувати стан частини судна, що застрягла на мілині.

Виявилося, що бриг повернений носом на північний захід, загруз у піщано-мулистій мілині, що круто спускалась у море. На щастя, кермо не загрузло в мулі, тож ним можна було при нагоді кермувати.