Діти капітана Гранта

– Ні, він нас не покине, – сказав Гленарван і, обернувшись до індіанця додав: – Їдемо разом!

І він вказав на знавіснілих од жаху коней, що наче прилипли до частоколу.

– Ні, – заперечив індіанець. – Погані коні. Нажахані. Таука – ловка коняка.

– Ну що ж, хай буде так! – сказав Гленарван. – Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав мені, що я повинен зробити. Я поїду, а він залишиться з тобою.

І, схопивши за вуздечку Тауку, він сказав:

– Я поїду!

– Ні, – спокійно відповів патагонець.

– Я поїду! – вигукнув Гленарван, вириваючи з Талькавових рук повід. – А хлопчикове життя я довіряю тобі, Талькаве!

Надзвичайно стурбований Гленарван гарячково перемішував іспанські слова з англійськими. Однак у такі напружені миті жест буває красномовніший од слів, а тому люди одразу розуміють один одного.

Проте Талькав опирався, суперечка затягувалася, а небезпека наростала. Під натиском вовків тріщали згризені стовпи частоколу.

Ніхто з чоловіків не збирався поступатися: ні Гленарван, ні Талькав. Індіанець поволік Гленарвана до хідника і вказав йому на вільну од вовків рівнину. Енергійними жестами він хотів утовкмачити Гленарвану, що не можна гаяти жодної секунди, що він краще за всіх знає Тауку і він один зуміє використати для спільного порятунку її дивовижну легкість і прудкість. Та Гленарван упирався: він будь-що прагнув пожертвувати собою, аж раптом щось сильно штовхнуло його. Таука злетіла на диби і, раптово рвонувши вперед, перемахнула через вогненну перепону і трупи вовків. Уже здалека до них донісся дитячий голос:

– Нехай врятує вас Бог!

Гленарван і Талькав встигли лише помітити Роберта, який учепився в гриву Тауки. Ще мить – і він зник у мороці.

– Роберте! – заволав Гленарван.

Проте цього крику не розчув навіть індіанець: пролунало страхітливе завивання. Червоні вовки шугнули за Таукою і чвалом помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли за огорожу рамади. На рівнині знову запанувала тиша, лише вдалині серед нічного мороку можна було розгледіти нечітку хвилеподібну лінію.

Приголомшений Гленарван, заламуючи у відчаї руки, впав долі. Він поглянув на Талькава. Той усміхався із звичним спокоєм.

– Таука – хороший кінь! Хоробрий хлопчик! Він врятується! – повторював патагонець, ствердно киваючи головою.

– А якщо він упаде? – запитав Гленарван.

– Не впаде!

Попри Талькавову впевненість нещасний Гленарван провів тривожну ніч. Він і не думав, від якої небезпеки позбавився зі зникненням вовків; поривався кинутися на пошуки Роберта, але індіанець стримував його. Талькав переконував шотландця, що їхні коні не наздоженуть Тауку, що вона випередила своїх ворогів, що знайти її в темряві неможливо і що слід дочекатися світанку, аж лише тоді їхати на пошуки Роберта.

О четвертій ранку зажевріла зоря. Густі тумани на горизонті поволі рідшали. Прозора роса лягла на рівнину, і високі трави зашелестіли від подиху передсвітанкового вітерцю. Час вирушати в путь.

– В дорогу! – сказав індіанець.

Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Незабаром вершники вже мчали клусом на захід, дотримуючись напряму, від якого не повинен був відхилятися і другий загін.

Протягом години вони мчали, не сповільнюючи ходу, шукаючи очима Роберта, і на кожному кроці боялися натрапити на його скривавлений труп. Гленарван нещадно пришпорював коня. Нарешті почулися рушничні постріли: стріляли через певні проміжки, явно подаючи сигнал.

– Це вони! – вигукнув Гленарван.

Обидва вершники пришпорили коней і за кілька хвилин досягли загону під проводом Паганеля. Із Гленарванових грудей вирвався крик радості: Роберт був тут, живий, неушкоджений, верхи на прекрасній Тауці, що весело заіржала, побачивши господаря.

– Дитино моя! Моя дитино! – з надзвичайною ніжністю вигукнув Гленарван.

Він і Роберт спішилися та кинулися в обійми один одному.

Потім настала черга індіанця притиснути до грудей мужнього сина капітана Гранта.

– Він живий! Він живий! – вигукував Гленарван.

– Так, – відповів Роберт, – завдяки Тауці!

Та не чекаючи на слова вдячності на свою адресу, Талькав уже дякував своєму коню – промовляв до нього ніжні слова, цілував його, немов у жилах цієї шляхетної тварини текла людська кров.

Потім, обернувшись до Паганеля, патагонець указав на Роберта.

– Сміливець! – сказав він і, вживши індіанську метафору для визначення відваги, додав: – Його шпори не тремтіли.

– Скажи, дитя моє, чому ти не дав мені або Талькаву зробити цю останню спробу врятувати тебе? – запитав Гленарван, обіймаючи Роберта.

– Сер, – відповів хлопчик, і в голосі його звучала палка подяка, – цього разу була моя черга жертвувати собою. Талькав уже врятував мені життя, а ви рятуєте життя мого батька!

Розділ XX. Аргентинські рівнини

Хоч яка була радісна зустріч, та не встигли Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, словом, усі (хіба за винятком майора Мак-Наббса), радісно привітатися один з одним, як мандрівники відчули, що помирають од спраги. На щастя, неподалік протікала Гуаміні. Подорожні зразу рушили в путь, і о сьомій ранку маленький загін досяг загорожі. Споглядаючи купу вовчих трупів біля входу, можна було легко уявити лють, із якою нападав ворог, і відвагу, з якою боронилися.

Коли мандрівники втамували спрагу, всередині огорожі на них чекав вельми ситний сніданок. Філе нанду визнали дуже смачним, а засмаженого у власному панцирі тату [43] , – вишуканим делікатесом.

– Такі фантастичні страви куштувати в помірній кількості було б невдячністю щодо провидіння, – заявив Паганель. – А тому геть помірність!

І він справді наївся донесхочу, що зовсім не завдало шкоди його здоров’ю завдяки Гуаміні. На думку вченого, вода цієї річки мала властивості, надзвичайно сприятливі для травлення.

43

Тату – родова назва броненосців, поширена серед туземців Південної Америки.

О десятій ранку Гленарван, щоб уникнути помилки Ганнібала, який аж надто затримався в Капуї, наказав вирушати. Спершу поналивали міхи води, а потім загін рушив у путь. Спочилі, нагодовані коні швидко мчали вперед і майже весь час легко йшли навскач. Через близькість води місцевість була вологіша і родючіша, одначе безлюдна.

Два наступних дні, 2 і 3 листопада, не були багатими на події. Увечері 3-го числа подорожні, звиклі до тривалих перегонів, зробили привал аж на кордоні пампи і провінції Буенос-Айрес. Загін полишив бухту Талькауано 14 жовтня. Отже, за двадцять два дні він подолав 450 миль – дві третини шляху.

Наступного ранку мандрівники перетнули умовний кордон, що відокремлює аргентинські рівнини від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, у чиїх руках – він був певен – перебуває Гаррі Грант із товаришами.

З-поміж чотирнадцяти провінцій, що входять до Аргентинської республіки, провінція Буенос-Айрес найбільш населена і найбільша за площею. На півдні між 64° і 65° вона сусідить із індіанською територією. Землі цієї провінції надзвичайно родючі, а кліматичні умови вельми сприятливі. До підошви гір Танділь і Тапалькем простягається майже ідеальна гладка рівнина, вкрита злаками і бобовими рослинами.