Діти капітана Гранта

За дивним збігом обставин Окленд лежав саме на тридцять сьомій паралелі, вздовж якої від самого Арауканського узбережжя йшла експедиція. Звісно, географ міг би цей факт використати з вигодою для себе, і ніхто не звинуватив би його в егоїзмі, адже ця поїздка дала б йому змогу побувати на берегах Нової Зеландії. Одначе Паганель не згадав цю обставину. Очевидно, після двох неправильних тлумачень документа він не бажав висувати третій варіант. Окрім того, про яке нове тлумачення могло йтися, коли в документі було чітко сказано, що капітан Грант знайшов прихисток на континенті, а не на острові, адже Нова Зеландія – лише острови. Хай там як, але, пропонуючи вирушити до Окленда, Паганель змовчав про те, що ця поїздка може бути пов’язана з новими пошуками, а лишень згадав, що між цим містом і Великою Британією є регулярне сполучення, яким можна буде скористатися.

Джон Манглс підтримав пропозицію Паганеля. Він вважав, що ліпше плисти в Окленд, аніж марнувати час в очікуванні судна в затоці Туфолда. Та спершу він виявив бажання як слід оглянути корабель, тож Гленарван, майор, Паганель, Роберт і молодий капітан сіли в човен і за кілька змахів весел досягли судна, що їх зацікавило. Це був бриг «Маккуорі», водомісткість якого сягала 250 тонн. Судно здійснювало рейси між портами Австралії та Нової Зеландії. Власник брига виявився не вельми ґречною людиною. Наші мандрівники одразу ж зрозуміли, що мають справу з нечемою, а втім, капітан мало чим відрізнявся від своїх матросів. Тлуста червона фізіономія, грубезні ручища, плескатий ніс, одне око, звисла під вагою люльки губа і якийсь звірячий вираз обличчя не додавали миловидності Віллові Галлею. Та мандрівники не мали вибору, тож для того, щоб потрапити до Окленда, їм слід було на кілька днів змиритися з присутністю цієї людини.

– Агов, чого вам треба? – гаркнув Вілл Галлей до незнайомців замість привітатися.

– Ви капітан цього судна? – запитав Джон Манглс.

– Так, – відповів Галлей. – Що далі?

– Чи не йде «Маккуорі» з вантажем в Окленд?

– Іде. Що ще?

– З яким саме вантажем?

– А з таким, що продається й купується! Що ще?

– Коли він відпливає?

– Узавтра опівдні, з відпливом. Що ще?

– Візьмете пасажирів?

– Дивлячись яких. Ба більше: вони мають їсти з одного казана з матросами.

– Вони матимуть свою провізію.

– Що ще?

– Що ще?

– Так. Скільки їх?

– Дев’ятеро. Серед них є дві жінки.

– У мене немає кают.

– Вони залюбки скористаються рубкою.

– Що ще?

– То згодні? – запитав Джон Манглс, якого анітрохи не бентежила грубість капітана.

– Подивимось, – пробурмотів власник «Маккуорі».

Вілл Галлей двічі обійшов палубу, гупаючи грубими, підбитими цвяхами чобітьми. Раптом він різко зупинився просто перед Джоном Манглсом і запитав:

– Скільки заплатите?

– А скільки просите? – поставив зустрічне питання Джон.

– П’ятдесят фунтів.

Гленарван кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд, – відповів Джон Манглс, – п’ятдесят фунтів.

– Це лише за проїзд.

– Зрозуміло.

– Провізія ваша.

– Наша.

– Домовились. Що ще? – буркнув Галлей, простягаючи ручиську.

– Що ще?

– Завдаток.

– Ось половина – двадцять п’ять фунтів, – простягнув гроші Джон Манглс.

Галлей без слів подяки сунув гроші в кишеню.

– Взавтра прийдіть на судно до полудня. Як не прийдете до вказаного часу – знімаюсь із якоря.

– Прийдемо.

На цьому перемовини закінчилися. Гленарван, майор, Роберт, Паганель і Джон Манглс полишили судно. А Вілл Галлей навіть не подивився в їхній бік.

– Ото вже нечема! – вихопилося в Джона Манглса.

– Ну чисто тобі морський вовк! – вигукнув Паганель. – А мені він навіть сподобався…

– Не вовк, а ведмідь, – заперечив майор.

– Еге ж, – долучився Джон Манглс, – такий ведмідь, мабуть, колись торгував рабами.

– Та яке нам до цього діло? – втрутився Гленарван. – Важливо, що він капітан «Маккуорі», а «Маккуорі» йде до Нової Зеландії. Поки ми їхатимемо із затоки Туфолда до Окленда, то навряд чи часто бачитимемо його, а вже після Окленда й поготів.

Леді Гелена й Мері Грант дуже зраділи, коли почули про завтрашній від’їзд. Гленарван попередив жінок, що «Маккуорі» дуже відрізняється від «Дункана». Та жінки вже стільки пережили, що їх така звістка аж ніяк не збентежила. Олбінету доручили зібрати провізію в дорогу.

Бідаха дуже побивався за своєю дружиною, що перебувала на «Дункані». Вона, напевне, стала жертвою нелюдів-каторжників. Та однак він зі звичною для нього ретельністю виконав свої обов’язки стюарта. «Окреме харчування» складалось із вишуканих страв, які навіть не снились команді «Маккуорі». Олбінет виконав своє завдання за кілька годин.

Тим часом майор отримав гроші по чеках Гленарвана на Мельнбурський союзний банк. Він закупив зброю, набої, а Паганель придбав чудову карту Нової Зеландії, складену Джонсоном.

Мюльреді одужав і майже не відчував болю в місці поранення. Навіть дивно було, що кілька днів тому він мало не загинув. Морська подорож мала допомогти йому остаточно видужати. Він сподівався, що вітри Тихого океану цілюще вплинуть на його організм. Вільсону було доручено підготувати приміщення для пасажирів на «Маккуорі». Щітка й мітли зробили свою справу – бриг аж блищав. Вілл Галлей махнув на те рукою, мовляв, роби, що хочеш. Гленарван і його супутники зовсім не переймали капітана. Він навіть не знав їхніх імен і сприймав пасажирів як додатковий вантаж, що приніс йому ще п’ятдесят фунтів. Пасажири хвилювали його навіть менше, ніж шкіра, якою був ущерть забитий трюм.

– Найважливіше – то шкіра, а потім уже люди, – казав він.

Це був негоціант, торговець і водночас вельми досвідчений моряк. Він добре знав ці води, плавання в яких вважали вельми небезпечним через велику кількість коралових рифів.

Гленарван хотів використати останні години перебування на суші для того, аби ще раз побувати на тому місці, де тридцять сьома паралель перетинає узбережжя, і на це в нього були дві причини. По-перше, він вирішив ще раз оглянути місце ймовірної загибелі «Британії». Найпевніше, що Айртон раніше був боцманом на цьому судні, і є досить висока ймовірність, що воно затонуло саме біля цієї частини східного узбережжя Австралії. Тож було б вельми нерозважливо полишити країну, не вивчивши ретельно берег.

По-друге, навіть якщо йому не вдасться знайти сліди «Британії», то саме там було захоплено судно «Дункан». Можливо, відбувся бій і на березі залишилися його сліди, сліди відчайдушного опору! А якщо команда загинула, то на берег могло викинути тіла.

Гленарван із Джоном вирушили на розвідку. Хазяїн готелю «Вікторія» дав у їхнє розпорядження пару коней, і вони попрямували на північ дорогою, що огинала затоку Туфолда.

Гленарван із капітаном їхали мовчки. Та й у цій сумній ситуації слова були зайві – у кожного з них були спільні думки й тривоги. Вони пильно вдивлялись у скелі, що їх сточило море; не пропустили жодного клаптика землі, оглянули кожну каменюку, але не знайшли ознак аварії «Британії». Не знайшлося також і жодного свідчення перебування «Дункана». Уся ця частина австралійського узбережжя була пустельною. Та все ж Джон знайшов сліди покинутого табору неподалік берега. То були сліди колись розведеного багаття. Може, кілька днів тому тут пройшло плем’я туземців? Ні, це вогнище розводили не туземці, бо Гленарван знайшов предмет, який свідчив про перебування каторжників у цій місцині.