Діти капітана Гранта

6 жовтня 1769 року до берегів Нової Зеландії на кораблі «Ендевор» прибув славнозвісний Кук. Він став на якір у бухті Таве-Роа й намагався прихилити до себе тубільців. Кук вирішив одразу ж узятися за справу, тож полонив кількох тубільців, показав їм своє доброзичливе ставлення, надарував усього й відпустив на берег. Десятки тубільців не забарились з’явитися на судні. Почалася жвава торгівля. А через кілька днів Кук був уже в затоці Гоукса. Там жили такі нахабні, крикливі і войовничі дикуни, що довелося їх утихомирювати залпами з гармати.

20 жовтня корабель «Ендевор» став на якір у бухті Токо-Малу, яку населяло невеличке мирне плем’я. Тут Кук зібрав чималу колекцію цікавих речей, місцевих рослин, етнографічних та етнологічних документів і за п’ять місяців, 31 березня, залишив Нову Зеландію, назвавши своїм ім’ям протоку, що розділяє два її острови. Він мав ще повернутися сюди під час своїх подальших подорожей.

І справді, 1773 року видатний мореплавець знову відвідав бухту Гокса. Цього разу він став свідком сцени канібалізму. Утім, це спровокували його супутники. Офіцери знайшли на березі понівечене тіло якогось молодого дикуна. Вони привезли його на борт, зварили і подали туземцям. Ті з пожадою накинулись на м’ясо. Яка ж то мерзенна потіха – бути кухарем на бенкеті людожерів!

За своєї третьої подорожі Кук ще раз завітав на свій улюблений острів. Тут він планував провести гідрографічні заміри. Востаннє він здійснив їх 25 лютого 1777 року.

У 1791 році Ванкувер пробув 20 днів у бухті Смутку, але без будь-якої користі для природознавчих і географічних наук. 1793 року д’Антрекасто дослідив двадцять п’ять миль узбережжя в північній частині острова Іка-на-Мауї.

1805 року небіж вождя Рангі-Гу, метикуватий Дуа-Тара, відплив від бухти Островів на кораблі «Арго», яким командував капітан Баден. Можливо, колись пригоди доброго хлопчини ляжуть на папір поетичними рядками якогось новозеландського Гомера. Чого тільки не довелося пережити цьому дикунові! Його били, тримали у в’язниці, знущалися над ним – усе це хлопець терпів і вірно служив білим. Можна лишень уявити, що він думав про людей, які вважали себе культурними.

Дуа-Тара потрапив до Лондона. Там він став матросом на кораблі й там над ним знущалась уся команда. Якби не шановний Марсден, то навряд чи цей безталанний юнак зніс страшні тортури.

Місіонера дикун зацікавив своєю відвагою, неймовірною покірністю і привітністю. Лише в 1814 році хлопцеві вдалося повернутися на землю своїх пращурів. На лихо, Дуа-Тара не встиг перетворити дику Зеландію. Він помер у віці 28 років. Поза сумнівом, ця сумна подія затримала культурний розвиток Нової Зеландії. Що може замінити розумну і щиру людину, в серці якої поєднуються любов до добра з любов’ю до рідного краю!

1824 року Дюперей, капітан корабля «Кокіль», простояв у бухті Островів п’ятнадцять днів і не міг нахвалитися приязним ставленням тубільців.

Після нього, у 1827 році, англійському китоловному судну «Меркурій» довелося відбивати напад новозеландців, а капітана Діллона того ж таки року двічі приймали там дуже гостинно.

У березні 1827 року командир судна «Астролябія», славнозвісний Дюмон-Дюрвіль, сам, без зброї, провів декілька днів серед новозеландців. Він обмінявся з ними подарунками, слухав їхні пісні, спав у хижах і вільно занотовував дані, в результаті чого з’явились такі корисні для флоту мапи.

Наступного року англійський бриг «Гаус» під керівництвом Джона Джонса прямував до Східного мису і мало не загинув через зраду вождя Енараро. Багатьох супутників Джона Джонса було віроломно отруєно.

Ось із таких суперечливих даних про покірність та жорстокість новозеландців можна зробити висновок, що їхня жорстокість щодо європейців була звичайнісінькою помстою. Гостинно чи жахливо приймали залежно від того, добрі чи жорстокі були капітани. Звісно, траплялись поодинокі випадки нічим не виправданих нападів, та найчастіше це була помста за жорстоке поводження європейців. На жаль, дикуни мстилися ні в чому не повинним людям.

Після Дюрвіля етнографія Нової Зеландії була доповнена сміливим дослідженням англійського вченого Ірля. Ця людина разів двадцять здійснила навколосвітню подорож. Він відвідав невивчені досі території обох островів. І хоча в нього особисто не було приводу нарікати на туземців, однак сам він не раз був свідком людожерства. Новозеландці зі звірячою пожадливістю пожирали один одного.

Сцени людожерства спостерігав і капітан Лаплас, який у 1831 році стояв у бухті Островів. Битви між племенами набули небувалої жорстокості, адже дикуни стали неабиякими мастаками у володінні вогнепальною зброєю. Ось чому колись густонаселені квітучі острови Іка-на-Мауї перетворились на пустелі. Вимерли племена, як вимирають отари овець, засмажені і з’їдені.

Марно місіонери намагалися викорінити ці кровожерні інстинкти. З 1808 року Церковне товариство місіонерів надсилало своїх найспритніших агентів – це найбільш годяща для них назва – до найбільших селищ північних островів. Та варварство місцевого населення змусило їх утриматися від організації там своїх місій.

Лише в 1814 році Мардсен (покровитель Дуа-Тара), Хале і Кінг пристали до берегів і купили у вождів 200 акрів землі за дюжину сокир. Там вони заснували центр англіканського товариства. Важким був початок, та зрештою туземці заповажали життя місіонерів. Вони приймали їхні клопоти й учення. Деякі туземці навіть змінились на краще. У серцях цих кровожерців навіть з’явилося почуття вдячності. Є згадка про випадок, коли новозеландці захистили свого місіонера від грубих матросів, які накинулись на нього з брутальною лайкою.

Місії розцвіли попри присутність каторжників, утікачів з порту Джексона, які згубно впливали на свідомість місцевого населення. 1831 року «Газета євангелістських місій» відзначила заснування двох таких установ: у Кіді-Кіді (на березі протоки, що впадала у море поблизу бухти Островів) та в Паї-Гія, що на річці Кава-Кава. Навернені у християнську віру тубільці будували дороги під керівництвом місіонерів, прокладали шляхи крізь первісні ліси, зводили мости через бурхливі потоки. Кожен місіонер у свою чергу вирушав проповідувати Христа у найвіддаленіші поселення. Вони зводили там каплички, школи для юних туземців. На скромних дашках цих будівель майорів прапор місії з хрестом і словом «Євангеліє», що місцевою говіркою звучало як «Ронгопаї».

На жаль, вплив місіонерів поширювався лише на ближні поселення. Кочові ж племена залишалися неохопленими. Людожерство зникло лише серед тих, хто став християнином, та і їм не можна було цілковито довіряти. Кривавий інстинкт у їхній свідомості лише спав. Між племенами постійно точилися жорстокі суперечки. Новозеландці докорінно відрізнялися від покірливих австралійців. Вони чинили скажений опір, боронилися, люто ненавиділи загарбників, і непогамовна лють змушувала їх нині кидатися на запеклих ворогів – англійців.

Так Паганель, знемагаючи од бажання якнайшвидше дістатися Нової Зеландії, відтворив у пам’яті всю її історію. Та ніщо в цій історії не давало підстав назвати континентом країну, яка складалася з двох островів. І коли деякі слова в документах знову і знову запалювали уяву вченого, то два склади – «контин» – перешкоджали міркуванням щодо нової інтерпретації.

Розділ III. Масові вбивства у Новій Зеландії