Діти Яфета

Мову їм перебив ад’ютант з терміновою телегра- мою — просили помочі, на Півдні знову гриміли коле- са отаманських тачанок, під загрозою опинилися вже не тільки повітові містечка і меншенькі села, де дядь- ко сільський спішно дорізував останнє порося, бо поросяті тому напевне не судилося стати навіть під- свинком.

Навпаки, оті зайди, опинившись серед маси без- голової, — провадив Липинський, — позбавленої інстикту власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягують з неї всі живі соки, залишаючи в осаді лише босяцтво і декла- сованість.

Липинський спинився на мить, йому забракло повітря, у грудях поколювали голки, бо ж повністю відмовляла половинка легень, а друга, побита тубер- кульозом, і собі починала в’янути; та спинитися він уже просто не міг, доки не вимовить всього, що допек- ло не менше тих жалких і колючих голок у хворих грудях:

У цьому разі «варяги» не возстановлять, а лише доруйнують органічну структуру української нації…

Де ж ти послизнувся, гетьмане, спіткнувся у ці ней- мовірно скоротечні сім з половиною місяців, думав

Скоропадський, — чи тоді, як «федералізацією» з Росією гадав обхитрити підсліпувату, нерозумну і підлу Антанту, чи як недооцінив безтолкової отаман- щини власного, рідного із глибини століть твого наро- ду, того самого, до якого Пантелеймон Куліш звертав- ся «народе, без пуття, без чести, без поваги», і чи є на всенькій землі людина, здатна з того народу витвори- ти за сім місяців і два тижні горду та мужню націю?.. Від сортування документів Скоропадського відірва-

ли раптово, попросивши невідкладно до телефона.

Пане гетьмане, пане гетьмане! — схвильованим голосом мало не кричав міністр закордонних справ Афанасьєв. — Еміль Енно приїхав, я послав за ним авто!

Міністр тішився, як дитина, яка негадано знайшла вельми розкішну і звабливу цяцьку; Скоропадський якусь мить потримав у руці слухавку , а врешті, не промовивши й слова, її обережно повісив — знову всміхалася доля лукаво й єхидно, забракло хіба кіль- ка годин для шансу все врівноважити та вирівняти.

Тим часом безладна стрілянина на вулиці ближчала і до Скоропадського підбіг офіцер:

Чого ви чекаєте, ви ж загинете!

А нікуди мені йти, — кволо якось відказав геть- ман.

Йдіть до мене…

Скоропадський згадав про дворик отой прохідний на Левашівській, але коли підійшов до воріт, то вони так і лишались забиті, бо через халатність, певне, роз- порядження його не виконали. Накинувши на себе доху, аби не впізнали, з випадковим візником дістався на Банкову — біля будинку стояла гармата, яку якраз заряджали…

Врешті вирішив їхати до турецького посла, що мешкав у готелі «Палас». Відмовитися офіційно від

влади чи цього робити не слід? Поодинокі ще пострі- ли та зрідка кулеметне гарчання, мов пересвари, свід- чили про опір вірних обов’язку військовиків: ні, довше люди не мають гинути, їх від присяги потрібно негайно звільнити.

Рівним, чітким почерком лягав на папір куций текст відречення від гетьманської посади. Крапка після останнього речення була крапкою опісля бага- тьох величних сподівань, обвалу будівлі, що зводила- ся з таким трудом, аж долоні вкривалися одним водя- нистим суцільним мозолем, зводилася потом солоним і такою ж солонуватою кров’ю, опісля краху ілюзій, яким не судилося на світ білий пробитися, як блідо- зеленій траві крізь надто грубу і упродовж тривалого часу втоптану підошвами кам’яну бруківку.

17

Горів його дім у Русалівських Чагарах.

Він метався світлицею в напівпам’ятстві, гатив

кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, та все намарне; між тим крізь щілини вужами вповзав сизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі підні- мався все вище і вище, вже й до пояса став сягати, забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені, полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививали- ся за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазира- ли крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…

— Рами віконні ламайте, рятуйтеся! — голос Левка Зануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.

Як же воно так, змайнула подивована думка в Липинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже й могила досі травою поросла, а він усе ще гукає через роки, йому порятунок радить?..

В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжко закашлявся, мов той сизий ядучий дим справді щойно лещатами безжальними чавив йому груди, той сизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату, міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досві- ток, що займався за вікном його віденського помеш- кання.

Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикме- ти, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусь негаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі, коли після справжнісінької таки пожежі ще довго лишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горіло- го. Навіть коли вже був у посольському кабінеті, зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непоясни- ма тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кіль- ка разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитися хотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивіт- рився з думок.

Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непо- яснювана тривога раптом підтвердилася.

Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжим дипломатичним пакетом.

— Полковника Болбочана розстріляли, — замість

«добридень» проказав упівголоса.

Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі.

Боже милий, що діється, думав Липинський, при нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна сві- дома і чесна одиниця на вагу золота важиться. А Болбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, був одним серед найвизначніших українців, які пристали до національної роботи допіру в часи революції, дещо пізній, але пристали щиро й усією душею.

Липинському оповідали про похід Запорізької дивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства з півостровом перед підписом договору у Бересті душа

кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбо- чаном він просто не міг.

Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися на раптово потривоженій весняній воді, українське вій- сько брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби не козацька зухвалість та витончена психологічна гра командирів, — стрімко просувалася Запорізька диві- зія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і ось вже вона на вулицях Сімферополя.