Діти Яфета

«Мало, таки мало тобі, графе, — злився Липин- ський, — відважив по щирості тоді прем’єр».

Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес- лав Казимирович з лукавим графом, навіть радив Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків. Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор- щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти хочеться, вона потребує більше економічних відносин з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба одного урядовця для полагодження тих чи тих поточ- них справ.

Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро- писа-Йолтуховського призначили губернським старо- стою Холмщини і Підляшшя.

А ще до Липинського прийшло визнання — як до історика та літератора. Років шість чи навіть більше збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими- рович, раптом набули нового звучання. В газеті

«Діло» за п’ятнадцяте серпня 1918 року в «Листі з України» він знайшов відгук про власну кни-

гу: «Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла укр. Держави у Відни п. Липинського «Z dziej'ow Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо- грає колись таку велику ролю в життю української держави. Наклепи польської преси на українство, — а спеціально на українську державу — заєдне вислізу- вання, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії — обурили багато тутеш- ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто- рінь українського життя. Ці люди почали вертати до українства — українською мовою. І то гарною воло- діють добре, бо навчились її прямо від народу. Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли- пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла- тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби- то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок — він віднаходить себе — він стає українцем. І приходиться мені — коли на те гляджу — сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас- но його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».

…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре- бінь, стрімко пішов униз — рухнула Австро-Угорська імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть виготовленими грамотами про ратифікацію Берестей- ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту- ховського арештовано у Бересті, щойно настала на терені влада польська…

16

Павло Скоропадський вийняв кишенькового го- динника, з яким не розлучався ще з окопів Першої сві-

тової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хви- лин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться від- лік останніх годин твого гетьманства», — подумалося мимохіть, цілковито спокійно, без найменшого при- смаку прикрощів, страху чи жалкування.

До кабінету зайшов німецький штабіст.

Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито. Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, то народне повстання.

Скоропадський тільки головою крутнув роздрато- вано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його поло- винку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілою грозою рокотіли гармати, війська Директорії набли- жалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збираєть- ся нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, він залишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізну братовбивчу напругу могло, звісно, невідкладне при- буття французького посланника в Одесі Еміля Енно, який представляв, казали, реально держави Антан- ти — посланника напевне послухали б. Бо ж саме заради піддобрювання до тієї Антанти, задля спроби її на свій бік перетягти і видав він злощасну грамоту про федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом, та ніяк не причиною повстання Директорії. Але теле- графні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами. Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністр закордонних справ годинами висів над плечима ради- ста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повин- ного чоловіка.

До вас прибув, як парламентар, командувач Січових стрільців полковник Коновалець, — вранці доповів ад’ютант.

Я не можу його прийняти, — відказав чомусь від- разу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинив- ся швидше образою на січовиків, що підтримали Директорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіх Скоропадський шкодуватиме і через роки.

Гетьманові військовики спершу переконано тверди- ли, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив, що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще раз перепитав, а скільки ж насправді днів військо здатне вистояти в облозі.

Два дні, — була відповідь, але й то непевна.

Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою долю, хіба дружину попросить прихиститися в надій- них знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядив- ся тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівській залишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти на конспіративну квартиру.

О третій ночі його розбудили.

Вам термінова телеграма, — подав ад’ютант аркуш паперу.

Винниченко від імені Директорії вимагав негайної ліквідації гетьманства.

Скоропадський тільки скривився і знову приліг, відвернувшись до стіни обличчям.

О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман викликав чергового офіцера.

— Наші підрозділи відходять на другі позиції, — відповів той, відводячи погляд.

«Отакої, — подумалося йому гірко. — Гарантували два дні протриматися, насправді ж на три години заледве стачило…»

А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпу- стити частину особистої охорони: треба виручати інших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.

Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.

Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій кабінет, аби забрати найважливіші документи.

Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом, балансувати та викручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгель- мом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на твою землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі правителі впродовж минулих віків… Згадалась чомусь остання розмова з Липинським, як приїжджав той на кілька днів із Відня.

Ніякі варяги нам не збудують державу, — гово- рив В’ячеслав Казимирович тоном, мов гетьман чимось перед ним хоч і не завинив, але все ж до цього причетний.

Німців не я в Україну кликав, — не розсердився Скоропадський. — Мусив прийняти їх як даність, як дощ он там за вікном, — і показав на краплі води, що нечутно, спиняючись інколи лиш на мить, повільно стікали запотілою шибкою.

Так, без «варягів», тобто без зайшлих, більше рухливих та активних елементів, ніяка нація тепер не обходиться і обійтися не може, — Липинський рап- том заговорив незвично швидко, мов боявся не встиг-

нути з якоїсь причини викласти зболене і не раз із гір- котою передумане. — Але нація постає тільки тоді, коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, суголосними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активністю при- скорюють процес постання такої власної національ- ної влади. Коли ж зайди правлять самі при помочі піддержки чужої держави, — так, як це звичайно бувало в Україні, — то вони не мають потреби асимі- люватися…