Діти Яфета

Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть спра- ва, та поінформували також ректора університету. Звертаю

мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребу- вало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра Володимира Гериновича, про якого ближчі інформації може подати д-р Стефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.

При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагод- ження справи запомоги на українські школи на австрій- ській окупації на Волині та на перенесення культурних уряджень з табору полонених у Фрайштадті до Володимира Волинського, про що пару уже разів офіціально писалося через міністерство закордонних справ…»

У Кам’янець-Подільському університеті з-за ка- федр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білец- кого, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Ле- бідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честь цієї землі. І навіть коли червоним котком розплющать Поділля, в аудиторіях знімуть портрети славетних українців, натомість повісивши кагановичів і затонсь- ких, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги, зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з імення цього університету, навіть тоді, видавалося, в тих сті- нах витав невивітрюваний і нестравний дух україн- ства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народної освіти Затонський змушений був розсилати в освітні установи України розпачливу телеграму: «Необхо- димо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработ- ные девицы и поповичи. В самом университете про- должают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счет университета и поглядывают на запад. Всех их

следует разогнать. В том виде, как он существует сей- час, университет компрометирует соввласть».

Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль- ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути все і просто побродити віденськими парками — неспіш- но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало та переливалося, хіба що не здатне було металом ви- дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива- ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись, наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге, повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес- лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден- ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках у віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега- дано приключилася. У приватному листі він тільки мимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене з прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот- рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану часть до самого горла».

— Кільканадцять годин пізніше, — філософськи розмірковував лікар по операції, перебираючи пова- гом пальці, мов відраховував ті години, — і стругали б вам дошки на останню хату.

На якийсь час Липинський візити та прийоми зму- шений був перекласти на Токаржевського, але до Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних справ Німеччини, був змушений їхати сам — не впер- ше вони мову вели про відносини з Польщею.

Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками, в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото

заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу- ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз- мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра- їнські інтереси в перемовинах про Польщу будуть взяті під пильну увагу.

Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво- рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав- лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра- цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту- вав і ставив галочки чи знаки запитання на полях видань — знаків запитання чомусь з’являлося дедалі більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка- цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, — напи- ше в листі до Дмитра Дорошенка. — При австрійсько- му командуванні у Київі єсть такий п. Herman, Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня справозданя, що на Україні ніяких Українців немає, що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі його рапортів АОК припинило видавання часописі

«Відродження України», яка посилалась в великім числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях. Одночасно за його посередництвом «Последния Новости» закупили тут велику кількість паперу. Він звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього пана забрали з України».

15

Інколи видавалося Липинському, що доля людська чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла- генькому човнику, який долає велетенські і грізні

океанські хвилі: то підносить велика вода той човник угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його вал води за спиною.

— Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати- фікаційні грамоти Берестейського договору, підписані власноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ і болгарським царем Фердинандом, — як вимовляв ці слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні надто холодного березового соку. Українська справа таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець- кою стороною він уже обміняється після повернення до Відня з Києва.

Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов- нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро- ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у Відні на честь українського посланника. Австро-угор- ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві- денського парламенту Юліан Романчук, посли Кость Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру холодного соку березового.

За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин- ському так, як тріпають лляне волокно у терниці

удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу- вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:

Ми отримали від свого правительства повідом- лення про те, що цісарське королівське правительство Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при заключенні миру в Бересті зобов’язання, — Липин- ський говорив різко і категорично, бо граф виморив В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті- лося зараз дивитися. — Правительство ваше мало най- пізніше двадцятого липня сего року предложити зако- нопроект про виділення від королівства Галичини областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною в один коронний край. Предложення мало одержати силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе- ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня сего року.

Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан- сист Буріан крутився, як на полюванні лис, який потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра- порцями обклали навкруг.

Ваша сторона не виконує зобов’язань, — і граф узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя, м’ясо та інші продукти.

«Холера б тебе вхопила, — подумки лаявся Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи все нові аргументи, аби викрутитися від виконання Берестейської угоди. — Мало тобі врізав тоді прем’єр по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні- стром».

Віденські українські парламентарі якось йому опо- відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти, підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча

пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під вухо найближчому міністрові, здається, то був Буріан,а тоді ще й з другої руки почастував…

Що там скоїлося? — у перерві спантеличено запитували в депутата Дідушицького, який поряд з ними сидів.

Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є- ра, — зізнався парламентар, що був мастаком на екзо- тичні вигадки. — А прем’єр подумав, що то міністр…