Діти Яфета

Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль- ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, — граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве- ликі поміж ними чомусь робив, — він не збирався ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри- ти її обтічними, занадто туманними дипломатичними вихилясами.

Гетьманський рух поступово набирав сили в різних країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього кола з української еміграції.

Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд- рий чоловік, — пробували вони вираховувати «мудру людину», яка акуратно й толково помагала контактам з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа- Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху міцнів.

Але то лишень окремішні наші кроки, — мізку- вали в оточенні Липинського. — Гучніша акція потре- бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й

в еміграційних колах піднесла авторитет Павла Скоропадського.

Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч- на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала українське питання винести на розгляд.

Доволі несподівано до Скоропадського звернувся дипломатичний представник від Західноукраїнської Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не вважав себе досі гетьманським прихильником:

— Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін, ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен- ню нашого уряду подав разом з радником посольства доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся- ця, і на черзі стоїть питання про прийом України. Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду України, а про допущення українського народу, яко суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я думаємо, що кожний український патріот, а особливо відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого боку звернеться про прийняття українського народу до Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер- жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте суверенність українського народу, то ваше таке тепе- рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…

В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту- ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад- ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.

І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда:

«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними партіями».

І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українсь- кого, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федера- цію з москалями грамоту написав…

От тільки автори представлень мов очі позав’язува- ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб- лічно казав:

— Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може вря- тувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо- рів до чесного вирішення українського питання, я вва- жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра- терські відносини… В той момент, коли Україна пере- буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз- відки підтримки, говорити про федерацію з Велико- росією, яка не існує і має значно менше шансів існува- ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит- тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува- ти свій рідний край до провалля…

А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу- мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного,

їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро- дом. Зі сторінок доволі тиражної в тих краях

«Лозанської газети» пробував докричатися:

— Одначе я переконаний, що для майбутнього спо- кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден- ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон- ний мур — це національне почуття. Україна, зоргані- зована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керува- тися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…

Закружляло, замело в суперечках серед емігрант- ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок, кружляв той вихор, аж очі сліпив.

Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один — в ліс, інший — по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду зву- чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від над- дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо — український голодомор — сором’яз- ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…

А Липинський почувався по тому, мов ліками пере- дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка

тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.

Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможи їм хоч колись спам’ятатися…

25

Сивий серпанок туману-дощу плив поволі за вікон- цем мансарди, чутно було, як бляшаним дахом лопо- тять великі краплини і з шумом збігають униз, крізь

той серпанок хіба смутно проглядаються барвисті пря- мокутники червневих полів та городів, а вдалині рідку- ватий лісок зеленіє на горбиках. Олександр Скоропис із дружиною Вікторією вперто вирішили перечекати негоду і ще побродити ліском-переліском — вчора знайшли десяток суниць і аж однісіньку сироїжку.

Настрій в Олександра Філаретовича був так само кислий, як за вікном погода. Він одержав сердитого листа від тестя, Євгена Чикаленка. Тесть добряче нам’яв-таки боки, висварив і його, і Липинського. Попри нелукаву натуру старого, здатність на словах викласти те, що на думці, не приховавши за пазухою й крихти іншого, Скоропис не міг з ним погодитися. Йшлося про цілковито різне бачення постаті Скоро- падського.

«Ви пишете, що ще зрозуміли б нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об’єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на теперішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі напи- сали, зовсім не відповідає дійсності. Слово «дегене- рат», яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді,

коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відпові- дальності за неморальний спосіб одержання влади — цей первородний гріх гетьманату, тоді я не знав, як поставитися до цього твердження. На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе зустрічатися з ним, обговорювати самі різнорідні справи як теперіш- ні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже, — на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправ- да, але наскрізь чесна й порядна, з державним розу- мом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалі- стів-федералістів…»