Діти Яфета

Олександр Філаретович написав «людина, без силь- ної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна» і завагався. А чи сповна має він тут рацію? В порядно- сті Павла Петровича ніхто не сумнівається, а от щодо волі… Справді, Скоропадський інколи довгенько-таки запрягає, метушню не вельми шанує, не має звички зверхньо розмовляти, властивим йому, видавалося б, генеральським тоном. Однак як набіжить критична мить, діє доволі рішуче. Хіба забув ти, Скорописе, як десять міністрів його кабінету подали Скоропадському записку, де серед інших «федералістичних» викрута- сів зажадали, щоби російська мова була державною нарівні з українською? І що вчинив тоді гетьман, який українською сам ще толком не володів? Скоропад- ський негайно відправив весь кабінет у відставку, ввів до уряду семеро визначних українських діячів, і цей кабінет на першому засіданні не тільки відхилив

«двоязичіє», а й ухвалив кардинальний для України закон про автокефалію церкви.

Вікторія спустилася вниз порати обід і вже вдруге гукала чоловіка до столу, але йому не хотілося відри-

ватися від листа, він мав сповна викласти всі незгоди з людиною, яку поважав не лише як тестя.

«Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, «люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський». Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть такий висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не піде- мо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з дер- жавно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите — чому Ви нам очей не розкриєте?»

Олександр Філаретович на якусь мить відклав ручку: напевне, останні рядки викреслити слід, надто круто для зятя, зрештою, навіть як до уваги не брати родинні стосунки, то однаково якимось докором зву- чить те людині, яка на такий докір зовсім не заслуго- вує. Але ні, він не викреслюватиме нічого, надто вели- ка і непідробна повага до Євгена Харлампійовича виробилася впродовж років: попри несхожість вдач, щось вловлював Олександр Філаретович спільне у Чикаленка з Липинським, чимось подібними один до одного були, так обоє й не навчилися упівсили за спра- ву братися чи ділити на частки себе між справою та всім іншим, житейським і cум’ятливим, що від діла хіба відволікає.

Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йти до столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолону- ти страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мав дописати листа на одному подихові, перерва розм’як- шить, не все з думки сповна на папір ляже — десь малодушність, чого доброго, напливе…

А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича від злих нашептів та наговорів, якими емігрантське сере- довище так насичене, як вологою повітря отам за ман- сардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересу- дів — чоловік бо через здоров’я не завжди має змогу варитися у закіптюженому та обсмаленому політично- му казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилося чувати, навіть несусвітнє таке.

Я задушив би власними руками Скоропадсько- го, — цілковито щиро зізнавався знайомий, якого байдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.

А то ж за які провини?

За розстріли та шибениці для українців.

Чи ж то за його наказом?

Атож, певні люди казали…

Коли ж Олександр Філаретович просив назвати хоча б один достеменний факт, то наводили різні каральні експедиції. Насправді ж, як неважко було з’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи моска- лів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочана не Скоропадський до страти судив, а сталося те з мов- чазної згоди Симона Петлюри…

До столу Скоропис добрався тільки опісля догани вельми суворої його Вікторії, але все ж на папір поклав останні слова:

«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа серди- лися... Тут же одверто написане те, що думаю у відпо- відь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрут- но. Щиро Ваш Олександр».

…Як задощило, вмить замурзалося все до видно- краю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мов хустиною хто по запотілому склу тернув, — Олек-

сандр з Вікторією ще до вечора назбирали піввідра сироїжок, що навперейми розкривали до сонця свої капелюшки. І то було в метушні розтерзаного і роз- шматованого емігрантського життя такою рідкісною втіхою...

26

Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава- лася Липинському, аніж у далеких Затурцях — в таку

пору хворість його молоділа. Він почав писати листа Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри- мався з відповіддю на його попередній лист, просив дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа- дало.

Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче- слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт- ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес- лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром занесений, до скла притулився жовтий кленовий листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки; великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався. Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем- ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки літературної, продумати аргументи він мав конче, бо не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них звучатиме; мусив відверто сказати:

«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі- тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з

наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» — спра- ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови — ось проклят- тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова — Патріоти…»

Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг- рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа- Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус- пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко- гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки- нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто- зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…

Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на якій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, як непросто долати та впокорювати розбурхану і розхрис- тану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:

«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож- ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над

Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».