Діти Яфета

на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді — після санаторію «Віннервальде» Липинський не від- мовиться від випробуваного способу лікування, чи в зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь- кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає серпневе сонце:

«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально від- роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з нау- кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»

Липинський опустив на мить затерплу руку, попра- вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:

«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі- няючих дотеперішній спосіб українського думаня — рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни- ми, закарликуватими показалися…»

33

Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про- світлілому небі, молитва-сповідь, молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-

ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-

ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.

Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося — не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польсько- му середовищі.

Потому переходила його молитва на друзів і побра- тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скін- читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо- віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли- вою кпин однодумців недавніх.

Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти- волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…

Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпу- су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:

Де знайти отамана Волоха?

Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:

Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?

Командир полку Лазуренко.

Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино- вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу- су оце призначено.

Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз- робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета- аспіранта австрійської армії може протистояти гене- ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра- їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо- вому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?

Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара- но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар- ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо- чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під- нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача- ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз- минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере- ступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,

що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри- пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий- таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного право- суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап- том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра- фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.

І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?

Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…

І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопель- кою і цибулею копирсається, за козою і поросятком пильнує.

А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят- тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з

Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад- ським побоявся потворного і жаского привиду диктату- ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи- нити — інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір- никові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…