Діти Яфета

Кривий той погляд Заходу випрямиться ко- лись, — посміхнувся наприкінці Скоропадський. — Ще й очима кліпати доведеться…

8

Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себе в розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавало- ся, що й те відображення пливе разом з голубими вода- ми, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись від

жовтої та червоної черепиці; парки змінюють житлові квартали, за якими знову ж вишумовує паркова зелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться з давніми й величними палацами, змурованими з любов’ю та втіхою умілими руками будівничих поза- минулих століть, — ті палаци дивляться на новачків без зверхності й погорди, проте з належною гідністю, що завше знає собі ціну.

Весняними прудкими хмарами пропливали віки повз собор Святого Штефана, старіли й відходили люди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшав на вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали сві- товими шедеврами; видавалося, як не вельми вже поспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, то можна почути у замку Шонбрунн відлуння ноктюр- нів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючи перуку, колись грав для Марії Терези…

Ще недавно неспішні віденці повагом шелестіли зранку газетами, байдуже пропускаючи статті балаку- чих політиків, а спинялися лишень на сторінках, де видрукувані репертуари театрів.

То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровле- ний і втомлений Першою світовою Відень змінювався на очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й собори так само з достоїнством, з почуттям незмінним власної величі дивилися на метушню людського мурашника на старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні не від паркової зелені залягають на лицях, на запалих щоках похмурі тіні, то від голоду більшають, важ-

чають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняєть- ся вже на сторінках газет з театральними репертуара- ми, пустіють театри, не до них…

З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, на вибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу та сажу від паровоза, на безжально пошматовані ножами сидіння — те неподобство чинили, доводилося чути від пасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з без- ділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, аби полатати напівзруйноване, напівобдерте власне взут- тя. І вже в одному з перших донесень міністрові Дорошенкові писатиме новий посол: «Настрій тут зараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці і велике незадоволення мас на ґрунті голоду. За хліб можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу дати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атут в наших руках».

Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло та гомоніло у вулику посольському: снували люди, трап- лялося, що одночасно радник Токаржевський-Кара- шевич бесідував з гостем німецькою, Полетика — польською, а до Біленького та Ваньковича прийшли свої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці з України, які за контрактами працювали в європей- ських фірмах, тепер через воєнний безлад не можуть вернутися до рідних домівок — вони знання свої тех- нічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне, знайшли б де прилаштувати. Військовополонені укра- їнці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом могли провести птахів, що летіли у високому небі в рідні краї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганяли на військові роботи або в каменоломні, і там викашлю- вали вони з дня у день по частинках свої легені.

Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпня передбачає зібрати всіх українців в одному таборі,

краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбіль- ше, і проводити обмін полоненими безпосередньо між Австро-Угорщиною та Україною, без участі російської місії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніх солдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський, неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страж- дання людське має межу…

Спершу скрипіла державна австрійська машина, побрязкували та повискували її розладнані шестерні, застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, але поступово діло пішло і швидшала репатріація. У Фрайштадті долучилася в поміч Спілка визволення України, меморіал ще коли писав для неї Липин- ський, — не сім років, видавалося, збігло, а найменше прошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…

І ще чимало біди зліталося в той посольський вулик, який враз став затісним. То зовсім несправед- ливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає від міністра:

— Позаяк майно колишньої Російської імперії, в тім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попе- редньої держави, то його тепер слід розділити. По- сольство України у Відні ласкаво прохає Вельмиша- новного пана міністра вжити заходів через Вельмиша- новного пана Шелухіна, аби уряд Російської республі- ки передав будинок у власність Української держави.

Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсмія- тися, тільки важко й протяжно зітхнув.

Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір дав змогу хоч трішки зібратися з думками, ще шмат робочого дня мав новий посол віддати дещо рутинно- му, технічному ділові: посольство складало графіки прибуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, лад- нало якось неврози тутешнього чиновництва, як ті графіки не витримувалися, що таки часто-густо трап-

лялося. Окремої уваги потребувала розробка законо- проектів про штати українських посольств, консуль- ські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів, які заходять в українські порти…

Інколи, аби якось плавно з одного виду роботи

«перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собі підійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфе- стантами — роздратовані й голодні віденці, деколи навіть з піднятими кулаками, все частіше виходили на мітинги, ставали непоодинокими страйки. Він говорив не раз з цим простолюдом, душею йому спів- чував, от тільки не раз також дивувався. Якщо про західний кордон сусідньої Української держави зага- лом непогано освічений віденець ще мав уяву, то про східні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уява пливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочаться сизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом, і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його ко- лег-дипломатів, до Української держави вже відійшли Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивль- ський і Рильський повіти губернії Курської, до Чер- нігівщини долучилися Білгородський, Суданський, Гайворонський, Корочанський, а Валуйський повіт Воронезької губернії став Харківщиною. Тим часом Річицький, Пінський і Мозирський повіти об’єднали- ся в окремий округ у складі України. Холмщина, Підляшшя, дванадцять повітів Берестейщини, де переважало українське населення, тепер за свою сто- лицю також мали Київ.

Мимовільна приязна усмішка взялася на завше стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із тих гостей, що для поширення та популяризації укра- їнської справи чималенько робив — давно і успішно.

Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе- сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат- но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній сорочці гість чимось нагадував типового салонного завсідника.

Я з інтересом читав вашу монографію «Поне- волені народи царської імперії», — не стримався похвалитись Липинський. — Шкода лишень, що книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила лише три місяці тому. Але то справді європейський погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою мені нагадує алгебраїчний…

Що казати, Європа з молодих років була моєю духовною батьківщиною, — попри те, що Бочков- ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат- ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської, каталонської до есперанто, при вимові язика свого Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино- славщині. — З московської в’язниці я втікав у Європу, немов додому.