Діти Яфета

На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при- язним оком, — м’яко спробував заперечити Липин- ський. — Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю- чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…

То правда, — не боронився гість. — Он Томаш Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки росіян й українців досі бачить такими, як між чехами і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи- сати, видрукувати і ще написати…

Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру- ковані праці самого Бочковського чеською та інши- ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб- лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився секретарювати в українській дипломатичній місії в Празі.

Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ, думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав, відтягував та відціджував із західних українських земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були служити українські інтелектуали, давати наукове жниво, винаходи технічні, писати закони в парламен- ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І багацько ще з того інтелектуального гурту досі зали- шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою, вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в цих старовинних будинках, що зблимують вогниками в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно серце при одній лише згадці про свій неблизький край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з Ольгердом, не прилучити до української справи?

9

Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинський зустрівся з міністром охорони здоров’я Австро- Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим уче- ним і довічним членом палати панів парламенту. Ще

раніше, на початку війни, Іван Якович заснував комі- тет з допомоги українським біженцям зі східної Галичини та Буковини, пораненим воякам-українцям та військовополоненим — добре було б якось спільно та з узгодженням із посольством діяти.

Власне, про Горбачевського вже дещо оповідав інший земляк — Ярослав Окуневський, який служив головним лікарем флоту Габсбурської імперії, доволі кумедно галицькою говіркою передавав подробиці мо- лодих літ Івана Яковича, особливо часів заснування

товариства «Січ» у Відні, що зродилося далекого 1868-го…

Зібралось нас, я сі знаю, чи більше як двадцять чоловік, — неспішно говорив статечний лікар в коло- ритній формі «марине генераль-штаб арц», що відпо- відала чи то формі генерал-майора, чи контр-адміра- ла. — Із-за президіального столу підвелась довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми, молоді, — «ембріонами» звали нас, — знали, що й сей наш голова належить також до тої української «революційної» спілки, що й його ім’я було записане на чорній таблиці в уряді, що й його перетрясала поліція, та що й він сидів якийсь час в Івановій хаті…

Липинський нагадав про те міністрові.

Ет, коли то було,– на блідому обличчі співроз- мовника, людини, якій не так часто випадає бувати на свіжому повітрі, промайнула подоба усмішки.

І все-таки тут порівняно легше українству вело- ся, — загострив було мову Липинський, — аніж в під- російській Україні, тут якісь товариства, вибори демо- кратичні, участь в парламентському житті…

Щось зачепило за живе Горбачевського, бліде його обличчя взялося легким рум’янцем, а на почуте тіль- ки підгмикнув:

Там добре, де нас нема… Ось я вам пару картинок про вибори та демократію, хоча б на Коломийщині… Їздили наші кандидати по селах, збирали люд на віче та справедливі казали слова про права українства, а їхні суперники кроків за двадцять від гурту простіше чинили:

Чотири ринських за голос даємо!

А як побачили скривлене обличчя, то враз подобрі- шали:

Шість! Мало? Вісім!

А ще інший звабно шелестів асигнаціями і навіть торгуватися не збирався:

П’ятнадцять за голос! Підходь, бо передумаю! Перед радою повітовою кипіло в день виборів,

немов у казанку. А як побачили, що люд таки за свого голосує, за тутешнього, то й зачинили двері години на три раніше, перед самісіньким носом тих, хто трішки було не встиг.

І в буцегарню найзаповзятіші потрапляли, і доро- гою їх перестрівали та кістки ламали.

Депутат Левко Бачинський довго не міг переконати проурядову коаліцію, аби не махлювала та дочувалася до українців, аргументів вдалих усе не знаходив, то врешті мусив до найпереконливішого аргументу вда- тися — ніжку стільця відламати і запустити її в нахаб- ного спікера. Шкода, що не втрапив, та в іншого вці- лив… А на комісії з бюджету, коли правди не в силі добитися, здогадався хіба блокувати промовою довгою, бо дозволяв тодішній регламент, цілу ніч гово- рив, десь хіба з тринадцять годин без перерви.

Часто-густо українські парламентарі правду обстою- вали спільно з послами інших національностей, зокре- ма єврейської. І на вибори, бувало, йшли одним блоком: Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик злагод- жено провели у парламент львівського єврея доктора Генрика Габля, Чортків, Теребовля, Микулинці — про- фесора Артура Малєра, а Броди — Адольфа Штанда. І коли всупереч українським послам парламент більші- стю ухвалив, що передвиборні порушення закону були незначними та не вплинули на результат, то несподіва- но на знак протесту піднявся Генрик Габль і на повні груди заспівав «Ще не вмерла Україна…».

Українські посли негайно встали і всі хором тоді співали, але так неохоче піднімалися інші парламен- тарі… То, здається, вперше під склепінням віденсько- го парламенту звучав цей гімн.

Та заледве відлунали його останні слова, як Артур Малєр так само потужно затягнув на слова Івана Франка:

Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить…

А хіба тільки на українство, згадував Горбачевсь- кий, був такий гоноровий погляд, погордливий, ніби зверху вниз, та й на інший люд також… Як обрали Давида Абрагамовича зі львівської Городенщини спі- кером палати послів у Відні, а до влади став уряд іншо- го галичанина, графа Бадені, то запропонували якось прирівняти чеську мову з німецькою в адмініструван- ні на терені Чехії. Що тільки тут заколотилося…

Штурмом, безцеремонно розштовхуючи всіх плечи- ма та ліктями, президію захопили німецькі посли, професор римського права з німецького університету у Празі Еміль Пферше вихопив ножаку:

— Заріжу кожного, хто мені впоперек дороги стане! Пускаючи злі блискавиці з очей, інший посол Вольф обіцяв перестріляти всіх, хто за урівнення мов у правах бодай слово насмілиться сказати, а його коле- га Шенерер вдався до ще переконливіших аргумен- тів — важким стільцем розмахував над головою, загрожуючи його опустити на голову першого-ліпшого

прихильника чеської.

Через день німецьке лобі, заледве з’явився Абра- гамович, стало бубухкати пульпітами, стріляти папе- ровими кульками, вмоченими у чорнило, гукати щомоці «Геть!», а врешті вчинило розкішну бійку.