Дівчинка на кулі

Коли приходить на обід дядько Данило і за те, що кумедно пародіюю його рухи й жести, каже: «Ц'o пан р'oбі, м'aлпа с'oбі!» – завзято перечуся з ним, що я не «навпа», бо в мене нема хвоста. А тоді ховаю дядькову краватку в салатовий порцеляновий кавничок на кухні. Цьоця Дозя завжди підсмажує кавові зерна на пательні, тоді меле їх у млинку, заварює коричневий пахучий порошок у металевій турці з довгою ручкою, а далі переливає киплячу каву в порцеляновий кавник – і вже з нього за столом розливає в такі ж самі малесенькі й гарнесенькі, зверху салатові, горнятка. На блідо-зеленому тлі кавничка, горняток і тарілочок в’ються гілочки якогось дуже гарного рожевого цвіту, а всередині весь посуд – чорний, тільки по самих краєчках – тоненькі золоті пружечки. Я дуже люблю розглядати цей сервіз, але цьоця Дозя щоразу при цьому аж тремтить: боїться, що я випущу з рук якусь порцелянову штукенцію – і цей раритетний кавовий набір також стане розпарований, як уже два чи й три попередні, котрим я cкрутила роги. Коли ж дядько Данило ніяк не може знайти свою краватку, а вже запізнюється на судовий процес, то починає просити мене під миленний бік негайно віддати йому вкрай необхідну річ, бо інакше я буду «мати ґжех» – і ксьондз призначить мені важку покуту. Почувши знайоме слово, я вибираюся з ногами на ліжко, скачу по ньому, аж стогнуть пружини, й виспівую: «Я цал'oвал з др'yґі стр'oни – вшисткі ґж'eхи отпущ'oни!». Цьоця Дозя хихоче. Вона й не здогадується, щ'o сьогодні ще чекає на неї саму!.. Врешті дядько, махнувши на все рукою й сподіваючись, що коли не буде більше наполягати, то я сама поверну краватку, каже цьоці Дозі, аби подавала каву.

Побачивши в її руках паруючий кавничок, я розпачливо зойкаю: дядьків шикарний галстук залитий гарячим напоєм! Цьоця, звісно, й припустити не могла, що всередині щось може бути, і навіть не зазирнула туди, коли наливала каву. Тепер треба витягати з шафи інший костюм, іншу краватку й іншу сорочку – бо до того одягу, що на дядькові, годилася лише та краватка, котра зараз парує в кавнику. Тітка вмикає електропраску і швиденько прасує комір, манишку й манжети іншої сорочки, бо вже нема часу, щоб довести її до пуття цілком. Тепер бідний дядько мусить добре пильнувати, аби не розстебнувся жоден ґудзик у піджаку: сорочка попрасована лише у видних місцях! Чи вдасться цьоці Дозі врятувати залиту кавою улюблену дядькову краватку – один Пан Біг знає, але так уже сталося, й нема на то ради!

Провівши дядька на роботу, ми з цьоцею прямуємо на базар, але дорогою я раптом починаю вередувати, що голодна. Так, ми щойно обідали, але ж якраз проходимо повз літню кав’ярню, де вже якось ласували різними смаколиками! Я хочу їсти, зараз на всю вулицю закричу, що дуже-дуже голодна! І цьоця Дозя поступається моїй черговій примсі. Сідаємо у зручні кріселка за білосніжний столик, тітка читає меню, а я вибираю, що буду їсти й пити. О, мені обов’язково – велику й смачну відбивну! Щ'o на гарнір – це не так уже й важливо, можна й зовсім без гарніру (я ж сита!). І ще мені конче – абрикосового соку: я його дуже люблю. Цьоці ж принесуть віденську каву й мацюпусеньке тістечко. Як таке пусте замовляти, то краще взагалі обійтися! Звісно ж, я про це кажу вголос. Тітка буряковіє, нахиляється до мене й шепоче, аж сичить:

– Закрий пельку на петельку!

Пам’ятаю цьоцину науку, що їсти треба повільно, добре пережовувати кожен шматочок, не кришити хліб, не видивлятися, що їдять і п’ють за сусідніми столиками. Тітка моїми манерами задоволена. Зі своєю кавою й тістечком вона справляється набагато швидше за мене й біжить «пудрити носик». О, тепер уже можна пороззиратися довкола! Біля дверей сидить дядечко Гіпопотам, а біля нього – Лисичка-Сестричка. У неї на голові – ціла куделя. Руда, мов лисиця, жінка з таким задоволенням облизує чайну ложечку і при цьому так ласо дивиться на свого залицяльника, що мені здається, ніби рано чи пізно вона і його з’їсть, як отой шматочок тортика, що на тарілочці. Навпроти мене п’ють каву якісь старенькі пан із панею. Вона каже йому, ледь помітно кивнувши в мій бік:

– Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!

– Як тебе звати, сонечко? – звертається до мене сивий пан.

– Ольдзя, – відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.

– Вона – просто чудо! – милується мною старенька пані. – Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?

– А може, лікаркою? – додає її супутник. – Чи стюардесою?

– Як виросту, я буду…, буду… – тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. – Буду гарною…

– Панянкою! – в один голос підказує подружжя.

– К…рвою! – на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.

Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі? Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.

– Візьмемо лисичок, Олечко? – радиться зі мною цьоця Дозя. – Дядько Данило їх дуже любить.

– Ні! – копилю губки.

– То що – молоденьких опеньочків?

– Не хочу!

– Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!

– Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! – затялася я.

– А яких же ти грибочків хочеш? – необачно поцікавилася тітка.

Ой, краще б вона не питала!

– Я хочу…бака!

Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.

І не треба! Не дуже й хотілося!..

Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щ'o дитину цікавить!

– Цьоцю! – скиглю я у напівпорожньому вагоні. – Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!

Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!». [15] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу – понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику – словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.

15

«Enfant terrible!» – «Жахлива дитина!» (франц.).

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька – стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:

В Стрийськім парку [16] ми ся здибали з тобов,В нашім серці ся зашкробала любов!Скільки раз ся обнімали, скільки раз ся цілували —Ще ніколи так не шкробалась любов!

16

Стрийський парк – наймальовничіший парк у Львові, улюблене місце відпочинку городян.

Я, мал'a, теж підспівую – й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом. [17] Тільки як вона потрафила [18] залізти аж у саме серце й щ'o тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі [19] нема – і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!

17

Креденс – буфет, невелика шафка для зберігання посуду, столової білизни тощо.

18

Потрафити – примудритися, ухитритися, спромогтися (діал.).

19

Пльонтр – поверх (польськ.).

«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» – яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!

Уважай, моя кохана, уважай:В чорну фарбу свої очка не вмачай!Бо як будеш умачати —Будуть очка вилазяти!Уважай, моя кохана, уважай!

Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:

Уважай, моя кохана, уважай:На сусіда, на Штефана, не зважай!Бо як йму того Штефана,Як ним тевкну [20] до дивана —Будеш плакати, кохана,Буде жаль!

20

Тевкнути – бебехнути, брязнути, гепнути (діал., розм.).