Дівчинка на кулі

Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:

Уважай, моя кохана, уважай:Із трамвая на ходу не вилазяй!Бо хапне тебе за ногуТа як гримне до дороги —Поламаєш собі ноги,Буде жаль!

Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі, [21] й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:

Уважай, моя кохана, уважай:На червоне «Мерседесом» не в’їжджай!Бо авт'o ремонтувати,А тебе, дурну, ховати —То коштує таких грошей,Що аж жаль!

21

Станіслав – колишня назва Івано-Франківська. Офіційно перейменований у 1962 році, але давня історична назва міста побутує в народі та в колах творчої інтелігенції й досі.

Але вертаємося назад, до моїх діт'oчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.

– Мене звати Маргарита Григорівна! – ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. – Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!

– Маргарина Григорівна! – запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.

На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину – мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.

– Не маргарина, а Маргарита! – підібрала тонкі губи гостя. – До того ж правильно буде – «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!

– Маргарин Григорівна! – слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.

– Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґ'o!

– Хенде хох! – засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. – Якщо тобі не догода – віднині будеш цьоця Хендехох!

– Не буду я цьоця Хендехох, погане дівчисько! – перемінилася на лиці гостя, але тут же опанувала себе. – Давай придумаємо мені якесь гарне ім’я! Згода?

– Чудово! Зараз придумаємо! Ти літати вмієш?

– Ні, – звела догори свої вищипані брівки пані Вчителька.

– Значить, будеш цьоця Ківі!

– А це ще що таке?

– Це птаха! Вона тільки ходить, але зовсім не літає, бо така ж тлуста, як і ти! Точнісінько! – я побігла по книжку «Екзотичні звірі і птахи», розгорнула потрібну сторінку, та глипнула на свою співрозмовницю й моментально збагнула, що бути цьоцею Ківі вона теж не хоче. – Тобі кортить, щоб я придумала щось ліпше?

– Так, – легковажно понадіялася на краще цьоця Ківі.

– Тоді… тоді… ти будеш цьоця Зебра! У тебе ж – чорно-білий костюм у смужечку, як і в цієї конячки!

Але й Зеброю моя вихователька зватися не побажала.

– Чому ти весь час тільки прозиваєшся? – зобиджено спитала вона. – Тобі було би приємно, якби я називала тебе не на ім’я, а, наприклад, Хунвенбінкою?

– А що це таке? – округлилися в мене очі.

– Це китайська партизанка! Така дівчинка, від якої можна чекати чого завгодно – як і від тебе, до речі.

– Ху…венбінка, – задумливо повторила я, невпопад вставляючи у незнайоме слово звук «й» замість «н».

Хіба ж могла я знати, що саме так воно й звучить китайською – а в слов’янських мовах його вже змінили зумисне, щоб уникнути драстичності! [22]

– Що ти таке говориш?! Хто тобі таке сказав?! – обурилася пані Вчителька.

– Ти, – сумирно призналася я.

От нетямуща тітка: вже й не пам’ятає, що то саме вона щойно навчила мене цього дивного слова!

22

Драстичність – різкість, гострота; провокативність.

– Enfant terrible! Enfant terrible! – заламала руки Маргарита Григорівна. – Як же тебе навчити французької мови, як у твоїй голові – лише всілякі дурниці?! Ти нечема! Ось як дам по дупі!.. – і вона замахнулася на мене своєю зморшкуватою рукою із довгими наманікюреними нігтями.

Це вже було занадто! Якась чужа тітка має мене бити, та ще й у нашій квартирі?!

– Спробуй тільки! Ти – цьоця Ківі, цьоця Зебра, цьоця Хендехох, а ще – цьоця Ху…венбінка!

– Я зателефоную твоєму дядькові! – вхопилася за телефон гостя.

– Телефонуй, телефонуй, а я все одно тебе не люблю, гратися з тобою не хочу і вчитися французької мови не буду!

– Що ти розумієш у французькій мові?! Французька мова – це…

– Кака-бека! – завершила я замість неї недокінчену пафосну фразу, показавши пані Вчительці язика. – Йди собі додому, тьотю Ківі-Хендехох! Мені з тобою нудно.

Ображена Маргарита Григорівна таки подзвонила дядькові. Переговоривши з ним на підвищених тонах, тицьнула телефонну трубку мені в руку й, навіть не попрощавшись, луснула дверима. Дядько дуже просив мене нічого не витворяти, поки він не приїде, а краще взяти альбом і кольорові олівці й намалювати, скажімо, зоопарк, у який ми в неділю ходили.

Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб – ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема – усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..

А клітки ж у зоопарку – величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії – й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки – звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла – фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, – але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі – ще небезпечніше, аніж брати із собою.

Але й залишати малого урвителя [23] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою – і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, – а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька – то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!

23

Урвитель – шибеник, урвиголова (розм.).