День для прийдешнього

А київська вулиця! Ради вулиці мешканець столиці жертвує всім. Все для вулиці. Убити, приголомшити, залатати всі дірки, замазати щілини, замаскувати злигодні, невдачі, безталання, лайливий характер, відсутність розуму, серця.

Жінкам це вдається легше. Для них є моди, що змінюються частіше, ніж пори року. Для них є пудра, фарби для волосся, губна помада, черевики на «шпильках», манікюр і ще катзна-що!

Чоловіки теж пробують конкурувати з жінками. Колись було: у кого довше пальто, ширші штани, гостріші й довші кінці коміра в сорочці. Тепер: у кого вище піддиркане пальтечко, в кого вужчі штанці, в кого пістрявіші шкарпетки, в кого нейлоновіша сорочка, у кого... дурнуватіша мармиза (тоді нагадує іноземця).

Але це переважно молодь, та ще артисти, та, може, там письменники, високопосадні молоді службовці. А літні? Жінки цурпелять авоськи з магазинів і з базарів. Чоловіки човгають з портфелями. В галошах (о мезозойська ера!), і плечі в них підняті, мов Кавказький хребет, і намагаються вони сховатися за тими плечима, затулитися ними від усього, а найперше — від своїх літ. «Ой вернітесь, літа мої, хоч до мене в гості!»

А ще: самотні машини вночі, меланхолія нічних трамваїв, заблукані душі перехожих, парочки коло Центрального поштамту, де прописаний міський ерос, і на станціях метро, де тепло, й затишно, і тихо. А ранками по Хрещатику, горблячи плечі, біжать спінінгісти, а в парках причісуються дівчата, які загулялися, і трава прим’ята (да не прим’ятая краса!), хоч міліція, звичайно, забороняє м’яти траву в межах міської смуги (і є відповідна постанова нашої міськради за номером таким-то), а за межами міської смуги мни скільки хочеш.

Та ось настав останній день осені. Ти лягаєш спати, і, поки ти спав, у твоє місто, ще вчора чорне, сумне і по-осінньому брудне, ще вчора з голими, зрозпаченими деревами, прийшла зима. І ти прокидаєшся на іншій планеті. Все біле, м’які звуки тонуть у білому снігові, земля стала лагідна й спокійна. Влітку земля жовта від пшениць і зелена від трав, а взимку — біла. Білі й жовті хай будуть і наші будинки. І в домах наших — хай біле й жовте. А зелене хай деревам і воді, а синє — небу і теж воді.

А ще синє — очам Вероніки. Вони в неї зовсім сині, коли зустрів її на снігу, закутану в сіру нейлонову шубку, і, звичайно ж, — на «шпильках».

— Ноги відморозиш!

— Ах, не кажи дурниць! Може, хотів, щоб я надягла валянки і стала схожою на стару бабу? У мене для тебе новина: зустрічаємо Новий рік у нашій компанії.

— А що це за «компанія»?

— Ну, давні знайомі. Там цікаво. Ти сам побачиш. Твої шофери не образяться?

— Не гадаєш же ти, що ми й спимо під машинами?

— Ще недавно ти справді спав.

— Коли їздив з Миколою Кіндратовичем. А зараз я — стопроцентний киянин. Цілими днями колесую по київських вулицях. Обходити б їх пішки, а потім написати таку книжку про всі київські вулиці. П’ять тисяч вулиць, і в кожної свій неповторний краєвид, і своя барва, і свої будівлі, і якісь особливі люди. Наприклад, вулиця, де живуть арсепальці. А на Сирці є вулиця, де живуть шофери таксі, а ще є вулиці композиторів і акторів, залізничників і поетів, і є в Києві вулиця найгарніших ніг. Це — де хореографічне училище.

— Ти завжди щось вигадаєш.

— Адже ти вигадала «компанію».

— А як по-твоєму зустрічати Новий рік?

— Та я нічого не маю проти. Звичайно, треба зустрічати серед людей. А раз ми молоді, то серед молоді.

Тоді на весь Київ зненацька впав з неба іній. Ще надвечір нічого не було, а коли об одинадцятій ми зустрілися з Веронікою, то навколо нас ясніло якесь срібне царство. Дерева, будинки, проводи, тролейбусні дуги — все унизане сріблястими кристалами інею, все набуло якихось дивовижно-прекрасних обрисів, все незвичайне й чарівне, і Вероніка теж була незвична — в новій коричневій шубці, мов граціозна молода хижачка в далекому пралісі, вона йшла, вигинаючись усім своїм довгим звивистим тілом, йшла зовсім нечутно серед білої тиші новорічної ночі, і я вперше подумав про те, що таку дівчину можна й поцілувати; вірніше, я про це думав і до того, але сьогодні ця думка перетворилася на бажання, я аж потягнувся до Вероніки, зовсім близько відчув її холодну щоку, її дихання...

— От ми й прийшли, — сказала вона.

Коли відчинилися двері, нам в обличчя вдарило світлом, різонуло дикими звуками музики, безладним гамором багатьох голосів, теплом людської оселі, густо пропахченої парфумами, запахами нової, не ношеної ще матерії, хвої... Чорні костюми, білі сорочки, плаття всіх можливих моделей і всіх ймовірних і неймовірних забарвлень, зачіски, голі руки, виставлені напоказ ноги, оголені в сміхові зуби, безладні жести.

— Хто запізнився, тому штрафну! — загукали якісь голоси. — Проводжати старий рік з штрафною! З штрафною!

Початок був банальний. Мабуть, важко вигадати щось, окрім тієї «штрафної», і ми з Веронікою, посміхаючись, випили по чарці, а потім вона мене стала знайомити.

Насамперед господар квартири. Я його знав, він мене — також. Гнат Косар-Косаревич не раз і не два приїздив до нас з своєю матір’ю забирати білизну, яку прала їм моя мама. Було таке. Гнат бачив наш старенький будиночок під столітнім осокором, я частував його нашим власним кисленьким київським виноградом (я накладав його в чорні пакети від фотопаперу), він загравав з нашим Рексом, приносячи йому щоразу цукерки, а той, не будучи дурним, цукерки ковтав, а на Гната все одно гарчав і хотів ухопити його за литку. Кілька років я Гната вже не бачив. Ми стали дорослими, я вже заробляв сам гроші, заборонив мамі займатися пранням (хоч догадувався, що вона потихеньку комусь там, видно, ще пере — така дивачка!). У Косар-Косаревичів я не був ніколи, не сподівався бути, не прагнув до цього, бо навіщо? А, отже, попав.

— Давні знайомі! — гукнув до товариства Гнатко, потискуючи мені руку. Він пройшовся туди й сюди, виструнчений, мов учитель танців, у бездоганно пошитому чорному костюмі з якогось лискучого матеріалу, блиснув зубами, покуйовдив своє й без того скуйовджене волосся, що стояло в нього на голові якимсь чортом. Я вже ждав, що він стане розповідати про деталі нашого знайомства, але Гнатко взяв за руку мене й Вероніку і повів навколо столу, представляючи гостей, яких Вероніка знала й так, а я зустрічав уперше. Гнаткові, видно, дуже залежало на тім, щоб підвести до кожного і мене, й Вероніку, він мовби хотів тим самим підкреслити: дивіться, мовляв, на кого зміняла наша Вероніка таке вишукане товариство, гляньте на це мурло, на цього неотесаного шофера, який попав у наше високоінтелектуальне середовище. І хоч жодного слова про це не було сказано, жодним жестом ні Гнат, ні будь-хто з присутніх цього не висловили, а мені весь час здавалося, що до мене ставляться упереджено, я був готовий щомиті дати відсіч, огризнутися, якщо хтось спробує мене атакувати, хоч ніколи агресивністю не відзначався. Очевидно, настрій мій пояснювався тим, що поряд була Вероніка, а ще тим, що надворі ми лишили інеєву тишу, а ще тим, що мені захотілося серед тої тиші поцілувати Вероніку, я відчув її там особливо близько, а тут як тільки ми переступили поріг цієї величезної розкішної квартири, Вероніка, хоч стояла поруч, непомітно якось наче віддалялася від мене, відпливала, заплутувалася серед цих молодих, блискучих, дотепних, галасливих Гнатових друзів, чи хто там вони такі.

Знайомство кінчилося. Зарізали б мене, щоб я запам’ятав хоч одне ім’я або прізвище! Тільки професії ще сяк-так вкладалися в моїй пам’яті. Молодий архітектор, молодий художник, молодий кінорежисер, молодий поет і так далі, і так далі все молоде (молодість тут трактували досить вільно: від двадцяти до тридцяти з добрим гаком, бо деякі молодики вже посвічували лисинами), все талановите, все майже геніальне, хоч ще нікому не відоме, бо, як виявилося згодом, кінорежисер ще не поставив жодного фільму, художник ще не показав нікому жодної своєї картини (не знаю, чи вони в нього були), поет... Але поет довів, що він недаром носить своє наймення! Коли ми випили за Новий рік і вдруге, коли всі побажання і всі тости вичерпалися, згадали про поета, налили йому «штрафну» і загукали:

— Вірш! Вірш!

— Гаразд, — сказав той, напинаючи жили на скронях і роздуваючи ніздрі, — гаразд, я прочитаю вам вірш, який склався в мене, коли я йшов на цей вечір.

— Поїхали, — сказав Гнатко. — Завіса піднімається. Прошу маестро.

Поет вліпив очі в Вероніку, тихо почав:

Ти знаєш, Що булижник — Це два мільйони Лисих мужчин, Закопаних в землю?

Після цієї несподіваної інтродукції голос поетів набрав високих нот, і вірш продовжувався вже в якомусь несамовитому крещендо, мов арія конаючого в класичній італійській, опері: