Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— То з вазонків накапало…

На їхньому столі стоїть ваза з хризантемами, зрізаними з клумби померлої сусідки.

Стара, безсумнівно, знеслася на небо, хоч і страждала на ноги. Небіжчиця не була донькою царя, на відміну від Гаутами Будди, чи бабцею олігарха. Але вона була жінкою. Їй ніхто не сприяв і не перешкоджав, вона була нікому не відомою. Стара тихо просто працювала й жила, не сподіваючись надто… Таких як вона набагато більше. Практично кожен другий поруч із нами — маг, учитель, чарівник, просвітлений, неповторний, чудовий, мудрий, вічний, інакший, святий, Пророк, Месія і такий же грішний, як і ми, грішні. Вони маскуються під дерева, очерет, під сірий тротуар, під перехожих і співробітників, і мають єдину ваду: самі часто забувають, хто вони насправді.

Стара жінка такою й запам’яталася нам: стоячи розгублено в отворі дверей, у ще не припалій куряві, із ключами в тремтячій руці. Вона хотіла давно відчинити ці двері, але це вдалося їй лише тепер, коли дверей не стало. Їй кортіло поритися в шухлядах, зазирнути в холодильник, погримати каструлями на кухні… її приваблювало це житло, наче недочитана в дитинстві казка, і її мудрість полягала хоча б у тому, що розуміла: зайти в чуже житло — це не погано. Не вдертися, не вломитися, а увійти, відчинивши двері.

5

Мар’яна поралася на кухні, допомагаючи лаштувати поминальну трапезу, а за дверима четверо чоловіків проносили гріб. Що це були за люди? Їх ніхто не знав.

На кухню зайшов священик:

— Це ваш кіт у коридорі?

— Мій, — Мар'яна витерла руки до фартуха.

— У вашому коті — біс, — сказав священик. — Це по його очах видно. Біси часто вселяються в котів. Я це знаю.

— Як блохи? — зі щирим розпачем і довірою мовила Мар’яна, і якби не ця довіра, священик образився б, а так він ледь всміхнувся кутиками очей:

— Я їх виганяю. Ось моя візитка.

6

У подвір’ї кричали діти та птахи. Заввишки дерево сягнуло вже майже половини кімнати й тягло своє гілля до вікна. Стовбур був струнким, наче вісь, навколо якої все тепер оберталося: люди, будинок, місто… Листя — соковите, м’ясисте; коріння випиналося з-під паркету — чіпкі напружені м’язи. Це дерево не знало, що таке справжній вітер, воно ніколи не пило дощу, взагалі, невідомо, як воно росло, бо Мар’яна жодного разу його не полила. Та по всьому було видно, що вологи дерево мало вдосталь. До речі, воно не знало, що таке справжня земля! Це була навіть не рафінована, теплична, генетично модифікована рослина з великим фосфорецуючим написом «не містить холестерину», це було ще щось віддаленіше від справжнього життя, і тому неймовірне з погляду цього життя, неможливе… Справді, що це життя могло знати про це дерево? А що знало дерево про життя?.. У своїй відірваності від усього й високості другого поверху, у впевненості в тому, що тут можна рости, воно подібне на людину. Так само, як і людина, воно є сполученням низького й високого, темряви й світла, холоду й тепла, добра і зла, і так само, як людина, воно завше переконане, що там, угорі, — таки світло.

V

1

Єдиний атрибут костюма, який слідчий Іван Григорович пошкодував викидати, — то був пасок («Завдяки йому продала», — хвалилася подружкам Мар'яна). Удома Іван Григорович довго розглядав ремінь, а потім заправив його до робочих брюк, дбайливо поклавши в шафу старий пасок — з розчовганими дірками й потертою пряжкою.

Уночі Іван Григорович схилився над сплячою дружиною, уявляючи себе відданим сторожовим собакою, який охороняє її сон, але раптом виявив, що в такій позиції легко відходять гази, що мучили його цілий вечір. Звук був доволі гучним. Дружина вдала, що прокинулась, бо не спала. Його спосіб випускати продукти розкладу квасолевої зупи був для неї нестерпним фактом, і кілька хвилин Іван Григорович був об’єктом її ненависті…

2

…Він зняв ремінь і почав намотувати його на руку. Він робив так завжди, коли допит заходив у безвихідь.

— Та, бачу, у вас теж в’єтнамський… — несміливо сказали по той бік стола.

— Теж?..

— Ну, як у… він там у партнерській поїздці був. Із їхніми там…

Івана Григоровича давно вже цікавило питання взаємодії добра і зла. Хоча з плином часу і набуттям досвіду він все частіше ставив перед собою вже інше питання: «Чому вони, власне, мають взаємодіяти? А коли це просто різні стани одного, мов холод і спека, свято й будень, день і ніч?»

Тепер потойбіч стола сидить уже Мар’яна, і він хоче витиснути з неї правду так, начебто вона, правда, є повсюдною, а Мар’яна лише рупор, канал, через який ця правда звучатиме. І, що важливо, будучи на подібній посаді, Мар'яна чинила б так само.

— Найбільше, що духовно шматує людину, — каже Іван Григорович, — це залишене непокараним, а часто й винагороджене зло… Ми працюємо для того, щоб зло було покаране.

3

Прийдешньої ночі їй наснилося Зло. Вона жила чи в гуртожитку, чи то в нічліжці, а чи в бараці на тринадцять місць із божевільно високою платнею: 20 доларів за ніч. Після важкої праці вона спала на якомусь ліжку за перегородкою — подібні можна зустріти в громадських туалетах і офісах — трохи вищою рівня очей. Мар’яна не пам’ятала, як вона заснула, але прокинулась від гуркоту музики, що долинала відразу з кількох джерел. Жінка лежала на матраці й бачила під білою пішвою свої ноги і металеву спинку ліжка, осоружну, зелено-блакитну. Мар’яна знала, що надворі глупа ніч: третя, може, друга… У великій кімнаті, радше, залі, де вона перебувала, поділеній перегородками на відсіки, наче плацкартний вагон, горіло тьмяне світло. Мар’яна зі своєї постелі бачила стілець, на якому, розвалившись, сидів хлопець із голеною засмаглою головою. Його потилиця й шия утворювали майже рівну лінію, і це лякало Мар’яну. Обличчя хлопця було сконцентроване, жовтувата смаглява шкіра й очі осявало зовні світло, нижня губа відвисла. Він дивився телевізор.

Не тілом, а ніби внутрішнім зором, самими очима, жінка підвелася й зазирнула за перегородку. По телевізору передавали естрадний концерт, але зображення було погане: періодично екраном бігали смуги, кадр зміщувався й ставало видно лиш ноги артистів, а решту екрану заповнювало біло-чорне шумовиння. Часто зображення зникало взагалі. Тоді з динаміків на всю кімнату розповсюджувався тріск і шум, який збудив Мар’яну. Вона знала, що напрацювалася, що хоче спати, але звук заважав їй, тим більше, що з інших закутів теж линули уривки пісень впереміш з тріскотінням. Там перед телеприймачами сиділи такі самі молоді хлопці, може, товариші цього молодика, і так само чомусь не спали, зосереджено споглядаючи телепередачі. Жінка не знала, чим вони займалися вдень чи минулого вечора, як заробляли собі на хліб, але те, що вони так нахабно по двоє, по троє дивилися вночі свої телевізори, так відсторонено, застигло, давало їй підстави навіть не звертатися до них із єдино можливим проханням. Мар’яна вві сні заплющила очі, гадаючи, що, може, слід звернутись до них дипломатично, в тумбочці є навушники, треба дати їх їм, але… вони дивляться телевізор по двоє-троє… Вони не сплять чи лише вдають, що не сплять. Від них віє мороком. Вони дивляться в Час.

Це було нестерпно: какофонія шуму й музики заважала їй знову заснути вві сні, і Мар’яна прокинулась насправді. Було тихо. Старий будильник виклацував півшосту ранку, але саме вночі він чомусь спішив на півгодини, отже насправді була п’ята. Зі щілини між шторами на килимок падало світло, в якому пролітали птахи й тополиний пух. Мар’яна знов поклала голову на подушку. Хтось далеко-далеко, за перегородкою, розказує монотонним порохнявим голосом: «…питає в них: хто на світі найкрутіший? І вони пішли спочатку до Масіка з Варшавської, того чорного… Ну, знаєш Масіка?.. Ну от, і питають у нього, тіпа, чи он крутий, бо в нього вже тоді було бабла до фіґа, красна спартівна «Міцубісі» і мабіла… бо ніхто ше не мав мобіли, ну і рєбят він держав па-сєрйознаму… бєшєний…»

Зло, виявилося, теж має свої казки.

«Єслі тєбє ґаварят астанавіть, — ти абязан астанавіть!»

Їхні коротко стрижені потилиці нагадували морські міни часів Другої світової з обрубками волосся, наче з пиптиками детонаторів.

Проміжок між сном і пробудженням у Мар'яни на тім скінчився. Вона взяла кухонного ножа, вийшла надвір і вирізала ще кільканадцять хризантем з квітника, що його плекала стара. Квіти вона поставила У вазу, а вазу — на трюмо в кімнаті матері.

4

Чим була для неї подія з чоловіком, чия поява залишилась просто уривком цієї оповіді? Його доля лишилася нерозгаданою. Безперечно, він існував, він жив, він був, так само реально, як існував цей будинок, Мар’яна і дерево у вітальні її квартири, як кривдники, ці троє невідомих, яких ми знаємо насправді так інтимно-близько, так реально, як існує цей текст. Тут Мар’яні слід було самотужки дослідити причини влади, гордині, авторства. Шурхітливе тепло його плаща, запах, коли він нахиляється низько над тобою і дихає тобі в обличчя. Незголені волоски на його щоці, червоні прожилки в жовтуватих білках. Наче галуззя.