Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Прийдешнього дня, у суботу, передавши чергування у зламаній (слід зізнатися, головно з Мар’яниної провини) квартирі сусідці з другого поверху, Мар’яна піднялася до себе, запакувала до картатої торби дідів костюм, кинула зверху його старий капелюх і почимчикувала на барахолку.

Життя складається з ритуальних рухів. Похід на барахолку був для Мар’яни одним із них. Ціна, яку правила жінка за костюм, не була високою, але й не низькою, тому продати річ швидко Мар’яна не сподівалась. Уже давно пішли з молотка й забулися килим, що висів у Мар’яниній кімнатці, дещо з посуду, була продана за оголошенням зайва швейна машинка, а цей дідів костюм вперто лишався в неї. Останніми часами жінка думала, що не випадково. Ще позаторік вона, повернувшись із барахолки рознервована, приміряла костюм на себе, вчепивши на додачу ще й дідові нагороди, і раптом несподівано відчула розпруження.

Може, дідо займався циму цьому костюмі, чи вона раптом відчула себе іншою, не собою, чи так уявила собі приниженим діда, кониками якого часто була обурена й ображена. Тепер вона була в його костюмі, із його нагородами, владна над ним, як ніколи, і дідо не міг більше запропонувати їй на двадцятиріччя морквину, сказавши, щоб вона її берегла на всяк випадок, коли не знайде собі хлопа. Старий невідомо яким чином зробив з нею це: після своєї смерті змусив відчути орґазм вдруге після перших дитячих дослідів.

На барахолці Мар’яну багато хто знав, і вона зналася з багатьма. Продаж був також і приводом для спілкування, який завдяки проданим речам Мар’яна ніби втрачала.

Можна виокремити жінок, які стоять тут головно не для того, щоб позбутись непотребу й заробити, а й щоб отримати порцію сонця на кінчик носа й поспілкуватись із сусідками: тимчасовими й постійними. Це такий собі торговий поїзд, потрапивши в купе якого можна почути багацько життєвих історій. Продавши костюм, Мар'яна позбулася б цього приводу, і повинна була думати, що продаватиме наступного разу.

Що ж, того дня їй трапився вже інший танц-партнер у серпанку беззмістовних діалогів, вбраний у костюм, в якому ще позавчора перед дзеркалом вишивала вона, а до того в нього був залюблений дід, кажучи перед смертю, що не може забрати його з собою, тому не матиме нічого проти, якщо його поховають голим. Так-так, він безсоромно лежатиме в труні, затискаючи в руках замість свічки свого піндюра. «Уявіть: старого діда Петра ховають наголяса, і всі навколо засуджують його, бо заздрять! І всі старі баби, яких я знав у млодошьчі, тепер суворі й безжальні, тепер, перед самою смертю, що їх уже перестає хвилювати, шипітимуть, як змії, як гадюки, а я лежатиму гордо понад їх усіх, і все це буде мені до сраки!»

Його таки поховали вбраним, але не в цей костюм, а в інший. «А цей, цю нечисть, слід обов’язково було викинути чи подарувати, чи продати…» Поки про це йдеться, Іван Григорович крутиться на підборах у мокрому піску зі шматочками дрібно покришеної цегли, наче моркви. Мар’яна бере в сусіда тріснуте люстро, але забобонний покупець Іван Григорович не хоче дивитись у розбите дзеркало й вивертає голову, намагаючись заглянути собі за спину. Щось тріщить. «Підходить… підходить», — кивають головами продавчині секонд-хенду.

— Я не буду переконувати, — каже Мар’яна байдуже, — подобається — беріть, не подобається — не беріть… Тут один ремінь чого вартий!

Іван Григорович дивиться й справді зауважує чудовий шкіряний пасок із цікавою пряжкою: чорноемалеве тло з червоними камінцями по краях, вставленими дуже акуратно. «Ну, Лувр, йолкі-палкі, китайці роблять!» — подумав Іван Григорович і дещо помилився, бо ремінь був із В’єтнаму. — Що, разом із медальками продаєте? — хитро примружився він, поглядаючи на орденські планки.

Іван Григорович цінував барахолку саме за такі сюрпризи. Йому таланило: у прасці він знайшов срібний перстень 1865 року. Потім в того ж чоловіка він купив ще дві старі праски, бронзову статуетку і довоєнний фотоапарат «Агфа», в якому щось таємниче калатало (скрепка). Іван Григорович так і не здогадався, що срібний перстеник був із дуже дешевенького срібла й гаптований під старовину шляхом пресування під ніжкою табуретки й витримування кілька діб ув агресивному середовищі.

Іван Григорович, звичайно, не був бідним, що означає: він отримував не одну лише зарплатню, тобто, не був чистим на руку, але був не останнім скнарою, тому далекі колеги, зважаючи на його бідненький «прикид», вважали Івана Григоровича майже чесною людиною.

— Та, і з медалями, — сказала Мар’яна, — висипаючи жменьку потьмянілих жовтуватих дисків, які не були покладені в могилу діда, бо йому не належали, а просто виявились частиною майна старого гультяя. — То бонус, сюрприз першому покупцю! — засміялась Мар’яна, дивлячись на сусідів, і ті теж веселилися.

Іван Григорович ототожнював себе зі слідчим, що серед інших марудних справ провадив і розслідування злочину проти невідомого, який дивним чином опинився і ще дивнішим — зник із під’їзду Мар’яни так само, як і зі сторінок нашої оповіді.

Слідчі є особливим штамом людей, чиїм професійним обов’язком є дізнаватися істину, а дізнавшися, зробити все можливе, щоб перекрити всі шляхи до її пізнання іншим, які не наділені даром дисципліни, щоб адекватно поводитись із Істиною. Слідчі мають багато спільного зі священиками і у свій спосіб намагаються пізнати божественне. Інколи неусвідомлено вони дістають його, дотикаються до нього, але тільки на якийсь час. Ніде так близько ми не підходимо до істини, як у жорсткій взаємодії правосуддя й злочину, і ніде ми не відчуваємо так наочно мур, який відділяє нас від цього знання. Ми всі в грі, виходи з якої так надійно й ретельно замуровано, що складається враження, ніби це зробила людина, а не якийсь позаземний розум. Що ж до злочинця, то правосуддя є нічим іншим, як узаконеним насиллям, інакше кажучи, злочином. Чи не природно, що правоохоронці відчувають свою спорідненість зі злочинцями і часто діють так, як вони?.. Коли ж існує якась межа, за якою світ можна побачити таким, яким він є, то ця межа розташована десь тут, на цій землі, тисячі разів помежованій мандрівцями Карпатських і Кримських гір, які сподіваються віднайти її саме там, у доступних їм горах, наче боячись признатися собі, що, маючи дві відносно симетричні частини тіла, ми не здатні бачити цю межу, а тільки вдихати повітря обабіч, будучи розділеними навпіл. Усе відкрите нам. Але праве око заперечує те, що може бачити ліве, так, як права рука тисне таку ж руку тим чоловікам, з якими б лівою ти ніколи не привітався. І не тільки тому, що це незручно.

Істину, розуміння, сенс шукають усі, але тільки слідчі отримують за це свою незаслужену платню.

А пасок Іванові Григоровичу дуже пасував.

5

Вечір теплий, ностальгійний. Водопровідник сидить на лавці перед будинком і базікає сам із собою:

— …От раніше наша професія була ніби як в сажотруса. Нас не поважали, а тепер, як сажотрусів, поважають, придумують прикмети, а чому? Бо люди зрозуміли, що всі насправді мокрі. Ніхто не вийде звідсіль сухим. Люди ж розумні. Розумніші за фільософів. Розумніше не балакати про щось без результату, а просто про це й не знати… Дроти, аноди, катоди, резистори, транзистори, лампи… у хаті я тіко того добра мав, що мати сварилися… а потім… пішов в училищу і кинув, бо не моє. Але я би не кинув так, жеби не один случай. Мій вуйко працював на радіоцентрі, там, де вишка телевізійна, ну от я ходив до нього, ходив, а якось він каже: давай, я тобі дешо покажу — і веде мене в підвал, а там… там такі труби, як ото в котельні, і все гуде, дзвенить, і голова чешеться. Вуйко мені сказав, що то радіохвилі, енергія… така, жи дроти б її не витримали, дротів їй замало, а труби — то якраз… і я подумав, що коли воно все кудись вилітає, то десь, певно, осідає… на наших головах. Невидиме. Проходить крізь нас і ніби й не дотикає, уявляєш?.. — се був шматок його враження, яке він, тимчасово відсторонившись від світу, звіряв уявному слухачеві. — То от. Я не хотів із такою штукою мати справи. Його ж чорт зна. То не вода…

У вікні виникає Мар'яна, зачиняючи кватирку.

— То шо, не пиляти?.. — кричить водопровідник.

— Не пиляй.

— А нашо я пилку ніс!?

— То віднеси назад!..

Уже восьма, і скоро зачиниться навіть ритуальна контора «Фараон», розташована в подвір’ї. Та наразі ще в її тіснуватій кімнаті двоє відвідувачів неквапом розглядають каталоги. «Спалювання — це тепер модно… Європа… європейськи… Європою… Можна організувати доставку до київського крематорію… Але так, це неекономно… Який вид поховання ви обираєте?.. Ця труна екологічно чиста, коштує дорожче…»