Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

3

Вона згадувала, як котрогось дня завітала до бляшаної кабінки «Центру експериментів над тілом» і попросила зробити собі пірсинґ. Її вабила естетика. Вона зробила собі пірсинґ, і її заразили. Тепер вона помре швидше, ніж мала б. Хоча ніхто не дізнається, коли вона мала б… І вона живе. Її тіло тепер стало красивішим. Естетичнішим. «Коли ти чиниш добро, ти виявляєш гординю. Так ти ставиш себе вище від тих, що чинять те, що ти вважаєш злом» («Релігійний вісник»).

…Хлопець, чиї руки від ліктів до передпліч було помережано чорним і синім, який до всіх звертався на «ти» і мав щось шизануто-блискуче в зіницях, наче туди було вмонтовано неонові трубки… «Розумієш, — сказав він спокійній Мар’яні, що сиділа навпроти нього на стільчику. — Розумієш. Якщо всі будуть знати, що ми заражаємо їх вірусом, — він намалював на дощечці крейдою «040», — вони ж не підуть до нас, — і він перекреслив написане навхрест, а потім промовисто перехрестив свій засмаглий живіт із портретом Че Ґевари. — Але незрозуміло, чому люди таки приходять, — він витяг звідкілясь табличку з написом: «Тут тебе можуть заразити чудовим вірусом 040 (побічні явища, як при…)», наступне слово, мабуть, було сленґовим і незрозумілим Мар’яні. — На сусідньому пляжі заражають банальним герпесом, в кого його ще нема, ще далі — адаптованою лихоманкою, від якої по тілі просто вискакують плями; там, у місті, — він кивнув на уявне недалеке містечко, — взагалі інсталюють що попадеться. Просто раніше всі про це знали, — він простягнув Мар’яні табличку, — а тепер це невигідно. Це бізнес. Краса — це те, за що тре не тільки платити. Уяви, що ти зайшла не в нашу халабуду на пляжі, а в жертовник. Тепер ти стала естетичнішою…»

— Це не шкодить здоров’ю, — заперечила Мар’яна, і їй захотілося вмастити хлопця по писку, а потім розвалити цю халабуду, мов дитячу пасочку, і поховати його разом із його вірусами там, під табличкою «Тут тебе можуть…»

— Жінка не є естетичною за своєю природою, — веде він далі. — Вона є більше егоїстичною і лякливою, тому боїться показувати свою природність, ховаючи її за машкарою. Чим більше машкари — тим більше страху. Туфлі з обцасами — це не просто туфлі, це інша хода, постава, зміна візуального об’єкту плюс втома м’язів, розриви сухожиль, падіння, вивихи, навіть переломи. Колготи — це уява, це нова шкіра без волосся й дефектів, блискуча та гладка. Усе це нове, що мусить знищувати старе. Життя підсовує нам у яскравій обгортці повно різноманітних пасток — смертельних і не дуже — але не печалься: у кожній на тебе чекають приємні подарунки, — він посміхнувся, і неонові трубки в його очах зблиснули.

— Гаразд, я зрозуміла, — покірно сказала Мар’яна Василівна, як маленька дівчинка Мар’янка, якій щойно вибудувалося чотирнадцять, і для якої цей хлопець невдовзі стане першим коханцем.

— У твоєму випадку, — почула вона вслід, виходячи з «Центру експериментів над тілом», — булавка під бровою може спричинити зизоокість. Мінздоров’я попереджає!..

— Мені пофіґ чи нафіґ… одним словом, однаково, — сказала Мар’яна Василівна. — Ніхто не знає, коли йому судилось померти…

— От-от, — глухо долинуло за її спиною, — я не лікар, і тому теж так кажу…

Вийшовши із задушливої півтемряви, вона майже фізично відчула, як дійсність тисне на неї усією своєю красою, забиваючи подих, заважаючи що-небудь згадати та зрозуміти. Дійсність змушує захоплюватися її жагою, неперервністю, сонцем. Море оглушує Мар’яну і ковтає цілком. Це пастка.

«Є можливість трохи побути на гребені хвилі», — так думає не серфінґіст. Так думає жінка з тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги.

4

Увечері до її квартири зійшлися на чай: завідувачка бібліотеки, хронічно втомлена очікуванням виходу на пенсію, Христина — весела кондукторка, що прибула просто на трамваї, і з нею — маленька жінка в чорних, пропахлих потом колготах. Усі всілися за стіл у кімнаті, поруч із деревом. Мар’яна розливала заварку.

— … Тепер з шістдесяти років, — доказує завідувачка. — Тепер ми всі сидимо під ним.

— А я чула, потім буде з шістдесяти п’яти, — відгукується жінка в чорних колготах. — Ми не подібні на них, і в той же час ми — як дерева, бо нам головне — простір, безвідносно до того, що з ним межує…

— Картопля цьогоріч дуже дешева, — каже Мар’яна. — Морква в мене не вродила. А морква дорога… і воно захопило нас повільно й тихо. Тепер воно — наш сусід, від якого багато що залежить. Воно майже наш господар, частина нашого організму, про яку ми повинні піклуватися.

— Вони приймуть закон, яким взагалі не дадуть пенсію аж до смерті, — печально говорить завідувачка. — Воно таке, як ми, воно так само дбає про себе.

— Христинко, а ти чого не береш пиріжки? — припрошує Мар’яна.

Рудень заліз на деревце, жує листя.

— Я шось не хочу… бо наше тіло, на противагу розумові, знає, що є позамежа і намагається досягти її своїми, тілесними, способами, а розум, навпаки, хоче осягнути знання засобом стримування тіла. У дерева цього конфлікту нема. Коли ти підеш у керунку тіла, то втратиш розум, а ця рослина, це дерево, дає нам можливість іти за ним.

— Принцеса Нехочу має на вухах скибки лимонів, і коли їй радять скинути їх і одягнути чудові прикраси, вона відповідає ( всі разом): «Не хочу!»

— Ти хоч усвідомлюєш, що не буде ніякого Принца? — каже Мар'яні Христина.

— І як ти живеш без телевізора? — облизує ложечку з варенням жінка в чорних колготах. — Дерева настільки швидкі, що ми не можемо вловити їхні рухи, тому запам’ятовуємо їх такими, якими побачили вперше, незмінними.

— Та за шо ж я його відремонтую? Мені хвата тільки на кота й трохи на себе, — смішливо відказує Мар’яна. — Ми тому й так пестимо наших тваринок, щоб їм було важче від нас відмовитись, — вона дивиться на Рудня. — Це неможливо! Бачити, як він ґеніально придурюєтья!.. Дівчата! А давайте візьмемось за руки й походимо довкруж дерева!

— Заспівай нам, Мар’янко. Ти наче сумна, — говорить завідувачка.

— Та в мене й так у голові весь час звучить якась музика. Я оце навіть тепер жую в такт.

— И днем, и ночью ко-от учо-о-ный… — наспівує Христина.

— Воно не заступає тобі світло? — питає жінка в чорних колготах.

— Та я тут раз на дню буваю.

— Та-а, оце в тебе сенсація, — каже Христина.

— Хіба ж то дивина? — заперечує завідувачка бібліотеки. — От якби воно росло зверху вниз, зі стелі… от, воно, Мар’янко, наше невір’я: ми ставимось до чуда як до даності. Дуже простий спосіб невір'я. Нехай перед нами буде двісті речей, до яких ми не звичні, ми все одно зможемо їх пояснити і розтлумачити. Єдине, що ми не можемо пояснити, чому вони існують саме так?

— Нє, Мар’янко, тобі тут самотньо, — кривить рота жінка в чорних колготах. — Воно ж не знає, що росте тут поза всіма правилами, не знає, що воно означає для нас. Воно взагалі може не відчувати, що таке «ми», а тільки наслідки наших дій.

— Чому самотньо? Є кіт. Та й ви не забуваєте. Насправді люди теж ніколи не помиляються.Звичайно, я ненормальна…

— Знаєш, Мар’янко, і я зізнаюся, — перебиває завідувачка. — Я теж ненормальна. Я тебе вчора в бібліотеці бачила як оце зараз. Ти була в купальнику, вся якась розгублена, так, наче б у тебе, не дай Боженько, шось вкрали… Я ахнула й чомусь позаздрила тобі навіть… От що бува… Задуха. У задусі й не таке примариться… І з тебе вода накапала на паркет.