Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Швидко, рвучкими рухами, жінка починає роздягатися, ніби їй раптом стало душно в її оболонці, ніби вона виросла зі свого одягу, який її тисне…

Скинувши все, Марічка-Маруся-Мар’яна перестає бути собою, вона вже інакша: з рельєфним опуклим животом, з грубими білими стегнами, з роденівськими пухкими передпліччями і важкими обвислими персами, що увінчуються жорсткими темно-бузковими ареолами, наче засохлими тарілочками відцвілих квітів. Але то не вона, не вона! — жінка хапає заздалегідь наготовлений медичний бинт і обмотує свої груди хоч і нервово, але досить вправно, так, що зрозуміло: вона проробляє це не вперше. Мар'яна зачиняється в кімнаті і нищить свої перса — свої жіночі ознаки, прибинтовуючи їх щільніше до себе, занурюючи їх назад, звідки виросли (а їх не можна дуже стискати, це ж може бути… та нічого-нічого: вона не дуже сильно, вона акуратно…)

Завершивши сплащувати груди, обмотана бинтом, наче перенісши важку операцію, боса жінка швидко скручує косу у вежку на маківці, прагнучи закріпити її шпильками — падають під шафу, нахиляється, шукаючи, — волосся видно ззаду між стегон — у зачинені двері шкряботить й нявкає Рудень. Мар’яна знає, що, коли його не пустити, він нагидить. Її руки тремтять ще більше, і незважаючи на те, що в кімнаті прохолодно, жінка відчуває спеку-спеку-спеку… Він хоче увійти, це ж як соромно… він же ж десь гуляв, чорт!.. Дзвонить телефон. Коса падає Мар’яні на спину, жінка швидко хапає з шухляди сімейні труси й надягає, однією рукою хапаючись за клямку і впускаючи кота, що не хоче входити, а лише з інтересом зазирає. Телефон продовжує теленчати, Мар’яна вибігає в коридор, шпортається через кота, хапає слухавку:

— Ало!

— Ало, а хто то?

— Кого вам треба?

— А хто то? То собез?

— То квартира! Який собез?!.. — белькотіння, гудки.

Мар'яна тримає в руці трубку, відключити телефон вона не може — його дроти прикручено просто до мережі, видно, колись телефоніст «зекономив» розетку. Гупає серце. — Ще мені не вистачало зараз мати напад… Але я не можу: напруга, напруга… її треба розрядити, інакше вона розірве мене, я вже почала… У ванній вона промокає ваткою кров з подряпини на нозі і малює наслиненим цурпалком чорного олівця вусики над верхньою губою. Вони виходять кричуще ненатуральними, але це не турбує Мар'яну. Вона дивиться на себе в дзеркало — на свій обмотаний бинтом тулуб — і босоніж іде назад до кімнати, зганяє Рудня з костюма, розкладеного на ліжку, натягає штани, довго шукаючи спеціально пробиту дірку в паску.

За кілька хвилин з кімнати виходить смішний похмурий чоловік у костюмі, в капелюсі, з краваткою. Він чимось подібний на розповнілу дитину, але тільки зовнішньо. У костюмі знаходиться будь-хто чоловічої статі, у костюмі знаходиться тіло, що колись належало жінці, але тільки тіло. Внутрішньо — це чоловік у жіночій подобі, чоловік, з кожної пори якого випромінюється шаленство від факту усвідомлення цієї метаморфози і того, як це — бути чоловіком, водночас лишаючись жінкою, повернутися в безкордоння, у можливість тимчасово бути Ніким.

Вона (називатимемо її «вона», «Мар’яна», нехай, за інерцією) прочиняє двері в мамину кімнату, бо там є дзеркало, в якому можна бачити себе на повен зріст. Вона знає, що в цій кімнаті відбудеться завершальна стадія її карнавалу-маскараду, надзвичайно інтимна й безповоротна, тож це ще більше збуджує Мар'яну, вбрану як чоловік. Напруга зростає до критичних меж, до пробою ізоляторів, коли вона, стоячи перед дзеркалом, кахикає грубим голосом і погладжує пухкою рукою ордени й медалі в себе на грудях — цю безперечну матеріалізовану мужність. Дрож, що пробігає її тілом, змушує Мар'яну міцніше притиснути одне до одного стегна.

Мар’яна і чоловік у люстрі втискали себе в себе, зменшувались в об’ємі, занурюючись усе глибше й глибше, прокручуючи час назад, повертаючи до джерела той клітинний вибух, в результаті якого вони народилися. На кухні шипить молоко. У шафі лежить загорнутий у шматину газовий ключ. На ньому — пакунок з каліграфічним написом «похоронний пакет».

З кишені піджака Мар’яна вийняла пачку антикварної «Ватри», яку вона пояснювала собі раніше як спосіб вберегтися від молі (насправді завжди бракує справжніх слів для пояснень), з іншої — коробочку сірників. Мар’яна заспокоюється, знаючи, що се — око тайфуну, затишшя перед буревієм, чиркає франтувато, погойдуючись взад-уперед у мештах з незав’язаними шнурівками… Ця деталь на мить протвережує Мар’яну, вона дмухає на сірник і акуратно кладе його на край лакованої мушлі, присідає, підтягнувши брюки на колінах і виконуючи характерний рух ліктями, що оголює манжети сорочки… Шнурівки ретельно, бездоганно-симетрично зав’язано, вона підводиться, і знов у її руці з’являється пачка цигарок, і рука знов тремтить. Жінка чиркає — сірник ламається. Чиркає — ламається… Чиркає зі смачним шурхотом… спалахує… Спалахує!!.. Вона підносить до рота цигарку, всмоктуючи її в нервовій жадобі майже до половини, намальовані вусики ворушаться у люстрі, але вона стоїть спиною до світла, і тепер вони здаються на йогообличчі майже справжніми. Стегна стискаються й розпружуються.

Вона прикурює від полум’я в дзеркалі, бачачи його на тлі маминого портрету, що висить на стіні у сутінках: чорного, темного й освітленого ранішніми променями, світлого до різі в очах гілля її кімнатного дерева, що так швидко росте, і кутик відсунутого до стіни столу… Мар’яна затягується лоскітливим теплим димом, стримується, щоб не кашляти — затягується вдруге і тихо конвульсує, заплющивши очі з червоними плямами й смугами на чорному тлі, дивиться на стелю, опустивши руку з цигаркою, що димиться, кашляє, втирає сльози, відчуваючи вогкість усередині й назовні — у кімнаті, сповненій запахом тютюнового диму й довгою сірою павутинкою, яку вона зауважила, дивлячись на стелю.

За мить вона біжить на кухню, почуваючись незручно в більших на п’ять розмірів мештах, наче в ластах, «і рухи в тебе, наче біжиш на кухню в ластах», і гасить цигарку, що згорає зашвидко, в краплині води, у мийці, дякуючи, що їй не доводиться ще відкривати кран, бо ж вода все капає-капає: вже з іншої причини й місця…

Тепер це вже знову Мар’яна: скидає з себе чоловічий капелюх, розтріпує волосся, знімає з шиї петлю краватки із нав’язливою думкою про те, що вона щось пропустила або й забула… забула. Щось, заради чого вона тепер червона й присоромлена. На мить їй паморочиться в голові, Мар’яна похитується, спершись до стіни, тоді свідомість вертає до неї разом із гучними поштовхами серця, жінка поволечки вбирається у свою оболонку, одіж, та, ставши навколішки, молиться Богу:

— Прости мене, прости грішну, прости… у маминій кімнаті!.. грішна, прости… я… я знаю, що це була я… так, це була я… це все я робила… прости мене!.. Я невдячна, я сліпа, я… я така щаслива! Що Ти в мене є, Боже!.. я зовсім здуріла.

III

1

«Бог звичний до будь-яких гріхопадінь, і єдине, що його бентежить, — це те, що всі наші вчинки супроти свого сумління є вчинками проти Бога. Коли грішимо ми — впадає у гріх і Він. Тож Бог змушений відокремитися від нас якнайповніше для того, щоб бути незалежним від нашого впливу, бо зробивши нас усіх однаковими й рівними поміж усіма іншими живими істотами, Він тим самим узалежнив нас одне від одного… І коли ти хочеш вирватися звідси і подолати кордон, який відділяє тебе від Нього, то усвідом, що інші теж прагнуть цього. Кожен хоче звільнитися із маси, відокремитись, стати як Бог, та зважай, що будь-хто, такий як ти, просто скаже: чи ти кращий від мене, чи я гірший від тебе, коли ти хочеш відділитися від мене?.. Злодій, коячи злочин, намагається передовсім бути врешті відокремленим від суспільства, нехай ув адекватний жорстокий спосіб; митець, що пошуковує слави, прагне числитися найкращим у своїй царині на противагу іншим; навіть селянин-відлюдник, що ховається на хуторі посеред полів, є таким самим втікачем від світу, як і той, що полюбляє велелюддя…»— читає Мар’яна, сидячи на роботі, у бібліотеці. На її носі — окуляри в пластмасовій оправі, зі шнурочком; у неглибокому розрізі декольте видно позолочений хрестик на ланцюжку, її щоки все ще вкриті червоними прожилками — вуглинами від пожежі. Усе її єство являє собою згарище. Посеред згарища височить у небо власне вона, Мар’яна, її серцевина, кісточка з паростком, наче загартована вогнем і тому недоступна йому цегляна пічка з комином. Тепер їй нічого гріти, бо навколо — порожнеча. Власне, Мар’яна ні в чому не винна. Вона ж бо не вдіяла нічого протисутнісного. Просто її вихід поза межі себе, що закінчився так буденно, показав, що вона так само відповідає за вчинки інших, як і Бог, що її створив. Вона зрозуміла, що залежна.

Звичайно, вона могла вдатися й до боротьби, точніше, продовжити боротьбу, зміцнюючи себе як безчуттєву, позірно добру, працездатну жінку. Бабу. Скільки ж їх таких дивиться щовечора телевізор, мовчки співпереживаючи комусь?.. Чи, може, така незвична поведінка Мар'яни пояснюється тим, що в неї не було телевізора?.. Дуже просто: у неї не було телевізора, і їй нічим було себе розважити, отак… Але ж уже рік відтоді, як вона вдягає костюм діда, вона ще зо дві доби червоніє, і колеги по роботі запитують, чи в неї, бува, не лихоманка, а вона ще більше заливається фарбою й віднікується… Але ж як їй буває добре! Цікаво, що відбувається з атомами, з яких ми складаємося, коли ми відчуваємо орґазм?.. Є підоза, що Нічого.

— А як твоя рослинка? — питають у Мар’яни панянки-бібліотекарки.

— Та нічого, росте, — відгукується вона. — Росте швидко.

— Ти що, її поливала? — сміються. Вона теж посміхається:

— Ну та! Таке скажеш…

2

Мар’яна довго тримає пальця на кнопці біля сусідських дверей, прислухаючись до відлуння всередині, тулить носа до щілин, і їй видається, що з квартири пахне газом. Вона принюхується ще й справді відчуває запах газу. Тоді Мар’яна схвильовується й чинить звично: дзвонить до сусідів. Чути, як відчиняються внутрішні двері, хтось припадає до вічка й мовчить, нарешті відгукується рипучим старечим голосом: «Хто там?»