Динамо Харків. Вибрані вірші

2008

«Смерть моряка річкового флоту…»

Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині, доки він робить свою роботу, доки мусони стоять в долині. Стишені баржі, рухливі шхуни, що пропливають за течією, торкають хребта його басові струни, шепочуть: вона не буде твоєю, вона, ця жінка, зі сріблом у горлі, із серцем зі слонової кістки, настоюється на своєму горі, не дочекавшись від тебе звістки, кинула все, що тримала досі, ховає дощі глибоко в тілі. Чуєш, за міддю в її волоссі плачуть риболовецькі артілі? Тому пливи собі повз пороги, повз мерехкі електричні турбіни, подалі від своєї тривоги, подалі від цієї країни. На золоті вогні малярії, на стомлений голос діви Марії, на обважнілі одеські тумани, на теплі від мулу і жиру лимани. На скумбрії плавники пурпурові, на рвані потоки нічного вітру, на вірну смерть від чорної крові, чорної крові, технічного спирту. Тоді проситимеш трохи ласки, щоби було не надто жорстоко, щоб не забули тобі покласти по срібній монеті на кожне око. Потім пітьма набіжить звідусюди. Потім зірки перестануть снитись. А потім і серце змушене буде спинитись.

2007

«Я пам’ятаю голоси…»

Я пам’ятаю голоси, Станційне плетиво предметів, і сутінки, які росли поміж пекарень і буфетів. І сонце соком із цитрин розмащувалось по одежі, випалюючись, як бензин, ховалось за вокзальні вежі. Й відчувши цей прогірклий смак, нічні коханки і мисливці ділили цукор і табак, немов вори на пересилці. І підшивав старий торчок з шинелі зрізані нашивки, і теплі хмари вздовж річок пливли на кримські перешийки. І озирнувшися нараз посеред тиші і огрому, я пригадав раптово вас і говорив собі самому, що в цьому остиганні доль усе вирішує випадок, що чорна квітка алкоголь вам виростає між лопаток, що кожного, хто стереже в цій тиші потяги товарні, по смерті пом’януть лише колійники на сортувальній, що в мить, коли я відійду за бризками нічних припливів, вони оглушать пустоту сигналами локомотивів, і що поштові багажі лежатимуть в станційних залах, криваві й гострі, як ножі, як перець, як смола на шпалах.

2007

«Море дихає чорним теплом…»

Море дихає чорним теплом, розгортається, мов полотно. І три комерсанти сидять за столом, і порівну ділять сухе вино. Туману встояне молоко затікає до піджаків. І перший збиває своїм кулаком хрустких метеликів і жуків. Бо в серці в нього пекучі вогні палають невідомо чому, і темна хвороба останні дні роз’їдає легені йому. Він уже знає, які дива є в цьому мороці і молоці, що значать насправді зелені слова, наколоті на його кулаці. Все, що він бачив, — нічні міста, портові крани і вантажі, тривога, яка вночі вироста і топчеться тобі по душі. Все, що він чув — старі кораблі, друзі, розстріляні впритул, жінка, яка в готельній імлі розповідає щось про Стамбул. Тепер він у цьому тумані сидить, і знає все, і йому все одно. І другий завжди йому дасть кредит, а третій запропонує вино. І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це.

2008

«В серпні тепло витікає з кварталів…»

В серпні тепло витікає з кварталів, і мулом одсвічує дно ріки, і в темряві безпритульні з вокзалів зривають яблук терпкі зірки. І в чорних нічліжках вони таємниче, знаходячи в цьому умовний знак, вивчають печальні дівочі обличчя і курять справжній дорослий табак. І в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях. Можливо, колись твердий, ніби гравій, час, що між ними зараз трива, і з їхніх ламаних біографій буде складати нові слова. Можливо, невидимі і примарні в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори, і злість, із якою весь час виростали, будуть мов зброю в руках нести, рвучись на карпатські глухі перевали й займаючи сірі балканські хребти. І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать, ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів. Ще буде рватися під катеринку роз’ятрена дезертирська душа, і можна буде купити на ринку хліб і набої до калаша. І в ночі витишені і серпневі зростатимуть часу ламкі хребці, і ластівки літатимуть в небі, і риби плаватимуть у ріці.

2008

«Радість — це те, що дається з боєм.»

Радість — це те, що дається з боєм. Ні краплі смутку, ні краплі сумніву. І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину. І я колись знатиму корабельні секрети, матиму жили, від праці здуті. Для мене горітимуть червоні комети в зеленого неба в’язкому мазуті. Впливши колись у хвилі безкраї в сірому светрі грубої в’язки, я гнатиму втомлені китові зграї від пляжів Японії до Аляски. І чорні кити, рвучись на свободу, не вірячи, що їх можна дістати, падатимуть із небес у воду, наче підбиті аеростати. Колись це завершиться п’яним застіллям. А поки я сплю на залізній шконці, і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям, і граю в трамваях на губній гармоніці. І життя моє котиться, ніби колесо, не маючи жодного інтересу, солодкими яблуками по укосу, теплими хвилями на Одесу.

2007

«Це історія, що трапилася якось із китайцями…»

Це історія, що трапилася якось із китайцями, із утікачами, що живуть на автостанціях, в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах, на товарі у контейнері і на соснових нарах. Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю, але всяке слово Мао береже і пам’ятає, складно уживатися щодня з капіталізмом, із народним, інородним, видатним алкоголізмом. І найстарші із китайців порішили більш не паритись, й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус», в салон напакувавши задля виїзду з країни садовини, городини та іншої мівіни. І ось вони вкладаються між торбами картатими, і рухаються сторожко осінніми Карпатами, за чорною пітьмою, за господньою сурмою, за райською, угорською, смурною шаурмою. Їдуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І в кожного китайця є душа його непрощена, і сниться йому сонячна республіка Угорщина з полями і тополями, фіатами і опелями, соплями, рублями і солодкими коноплями, з побудками і дудками, з фінансовими мутками, з дешевими, кошерними, страшними проститутками, з відкритими кордонами, циганськими баронами і майже ще не вживаними польськими гандонами. Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться, і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються, криво посміхаючися кожному китайцю, які їм влаштували тут китайську окупацію, фігачать по облому, переборюючи втому, щоби цю китайську наволоч довезти до кордону, щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції, і накупити шмоток, алкоголю і по піці. Везуть триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта, триста китайців добу до Будапешта — перші вже на місці, підтягнуться і решта. І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці, хто вислизне за браму бандитизму і корупції, ще буде підробляти документи між арештами і торгувати коксом на вокзалах Будапешта. Й збираючись у клубах на свята і на паради, на засідання китайської марксистської громади, вони співатимуть: Мао! Ми на місці, Мао! Китайців ніколи не буває замало.

2008

«Той, хто говорить про смерть і час…»

Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи. Коли, наче нафта, горіли зірки і прохідні двори, і вітер, ніби арабські хустки, розмотував прапори. Коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників — юні обірвані королі борделів і пивняків. І ваше життя не мало кінця, плутане, як роман, і проституток гарячі серця розігрівали туман. Я знав, що нічого, окрім образ не знайдеш у ваших речах. Час — це лиш те, що кожен із вас вмістив у своїх очах. Смерть — це такий, як і ви, торчок, у неї свої гріхи, і заяче серце її щокрок стискають нічні страхи. Ти їй говориш: сестро, давай, тримайся, сестро, мене. Я пам’ятаю усе, нехай це і не головне: твій чорний біт, вранішній жар, твій героїчний бодун. Я тільки останній стійкий комунар твоїх алкогольних комун, я той, хто не раз виносив тебе з пітьми комунальних квартир. Спробуй продати комусь тепер свій монопольний спирт. Спробуй докупи тепер збери наші веселі війська, хай знову засвічується згори неба оздоба близька. Бий у свій полковий барабан, розлякуй важких ворон, нехай залітають в густий туман, не маючи перепон. Хай сонце обірветься, радість моя, і упаде з висоти. Спершу його триматиму я, а потім триматимеш ти.

2007

«І найменша дівчинка в Чайна-тауні…»

І найменша дівчинка в Чайна-тауні, і старі баптисти в холодних церквах Мангетена навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини, і яке смарагдове часникове листя росте на наших футбольних полях. Це ось океан, без початку і кінця, заливає берег, на якому стоять китайські їдальні, і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом, навіки відділяючи мене від країни, яку я любив. Це ось чорні дерева в холодних снігах, ніби африканки на білих простирадлах, і на кожному дереві сидять птахи, крикливі птахи еміграції, співучі птахи вигнання. А це ось я кожної ночі вві сні вантажу свій пароплав зорями і пшеницею, заповнюю трюми ромом і цикутою, прогріваю старі машини, так як топлять кахляні печі. Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву. Ридай тоді за мною, солодка морська капусто Америки, так як умієш лише ти одна, так як умієш лише ти одна.

2008

«Час працює на мене — він мене убиває.»

Час працює на мене — він мене убиває. Все, що у мене є, і все, чого не буває, я встиг сховати собі до кишень. Я зараз найкраща мішень. І навколо ніч вогняною лавою, і київська траса десь під Полтавою, і в кожній фурі тінями темними ховаються перелякані демони. І зорі зависають в напрузі, і морок ховається в кукурудзі, і душі померлих смертю страшною тяжко літають над окружною. І темно в їхніх очницях порожніх, і гріються в кабаках придорожніх нічної тиші дзвінкі оркестри, і проститутки — добрі, як сестри, і вбивці з латаними серцями, і діти з яскравими олівцями, і кельнери з паленим алкоголем, і відьми з гострим підшкірним болем, і перевізники чорної нафти, і просто беззахисні їбанати, і жовті біженці звідкись з Китаю — я всіх люблю і всіх пам’ятаю. І навіть якщо я забуду про когось, чиєсь ім’я чи знайомий голос, мені ще стане часу і нервів, щоби згадати усіх померлих. Тому літайте, мої хороші, доки тривають ці ночі найдовші, доки тягнуться ці дороги, літайте попри всі застороги. Я вигрібатиму між берегами, я розберуся, врешті, з боргами, я вириватиму вам гортані. Доброї ночі, мої кохані.

2008

Воєнкомат

Мама каже: сходи в воєнкомат, поговори з начальником. Може, візьмуть тебе в армію. Армія зробить з тебе людину. Скільки можна: баби, наркотики, всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов! Давай, малий — сходи в воєнкомат. Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма, який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо, ми — позаблокова країна. Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду. Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає? Подивись, малий: хата без ремонту стоїть, ти, сука, весь клей винюхав, обої нічим приклеїти. Давай, малий, сходи в воєнкомат. Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти? Чому не поговориш з їхнім начальником? Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому? Як це чому? Та тому, що я дебіл! Ти розумієш — дебіл! А дебілів у армію не беруть! Навіть в нашу, українську! Що б я робив, якби раптом став сапером? Я б викопував протипіхотні міни, ховав би їх під ліжко, і слухав уночі, як вибухівка пускає своє коріння, ніби цибуля.

2008

Свято, яке завжди з тобою

Ми про нього уже встигли забути, і тут раптом він помер. Родичі вирішили сповістити колег. Сповістили нас. А ми, ну що ми, як ми зазвичай поводимось на поминках? Хтось із нас здивувався, що він помер. Хтось здивувався, що він помер лише зараз. В дитинстві ми читали його книжки, можливо тому і виросли такими злими. На поминках всі говорили про літературу і читали свої вірші. Хтось побіг за шампанським для жінок. Хтось намагався підкотитись до вдови і питався, чи є в неї хлопець. Хтось побив молодого поета, який писав патріотичні сонети. Той лежав на підлозі, облитий шампанським і сльозами вдови, а над ним люто нависали колеги по цеху і вимагали, аби він піднявся і продовжував бійку, оскільки лежачих вони не б’ють. І поруч із ним лежали потоптані аркуші з сонетами і загублена найстарішим із поетів вставна щелепа, яку він загубив, вимагаючи, аби молодий піднявся і продовжував бійку. І перш ніж вдова устигла викликати наряд, вони били посуд і друкарську машинку покійного, читаючи вірші і говорячи про літературу. Поезія — цей останній плацдарм для нескорених, гідна відсіч суспільній зневірі. Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера. І коли крейсер безнадійно іде на дно, поети підставляють обличчя вітру і співають гімн братерству і вірності високими чистими голосами. Лише хтось один, весь час, від першої ноти, постійно шамкотить своєю вставною щелепою.