В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,в протертому кріслі вже з самого ранку,слідкуючи за хмарами над головою,за «бубамарою» в краденій циганській мобілці,кутається в пуховик молодий бог європейськоїконтрабанди.Мої співвітчизники,ось і прийшла зима до нашої країни,світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,церкви й вокзали нагріваються зсерединидовгими розмовами —в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.Рвати зубами дублену шкіру кожухіві офіцерських бушлатів;наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,не винесе течія і не вивітрить північний вітер,доки ми знатимемо по іменахвсіх святих на нашому кордоні.Сніг на перевалі,суки на митниці —заберуть зброю,заберуть наркотики,стоятимеш примарою серед туману і золота,куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?Як мені перебратися на той бік, як мені винестимою злість, якої я набрався без твоєї турботи;витягни, боже, з цього лайна,якщо ти мене бачиш в тумані.Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.Доки ти мучишся, вже і зима минає,тільки наше тепло — більше нічого немає,тільки ріка поміж мною й тобою —наповнена рибою і водою.
2004
«…щоби не розбудити її…»
…щоби не розбудити її,переступаючи обережно залишені нею
речі,книги і одяг, нагріті повітрям шматкитієї травневої ночі; переступаючи в тишіде стіни, вікна і сходи, і встояна темряваз осадом мороку на самому дні;ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,де вже починається самотність рослин і дерев,зігрітих власним зростанням,прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,подих країни, ніч на гарячих площинах травня,натруджене доростання в’язких глибоких земельдо власних поверхонь;переступаючи через траву,відчуваючи, як напинаєтьсяця виважена хода,якою повз тебе зазвичай проходять планети,вся атмосфера, яка тебе супроводжує,вся темрява світу, порядок усіх речей,розмірене і невловиме перетікання предметівв собі самих, тривання твоєї миті,якої не вистачить, аби вмістити у нійтравневу розлуку і тривожне тепло заводів.Щоб починати щоразу з іншого місця,виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовніі на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті —дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,вимиваючи сни із сердець,щоби на ранок вона вже не знала,що снилось вночі.Переливаючи світло із атома в атом,рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповненнятрави вздовж залізниці, витягуючи за собоюластівок і комах, комини і антени —дерева своїми тілами майже сягають тих місць,де обривається наше повітряі починається інший бік порожнечі,майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,де лише пересипається тиша і формується дощ.І перш ніж ступити за межу,перш ніж запасти по той бік повітря,перш ніж кінцево вивільнитись із густого травневого тла,вони встигають подумати, що навіть найменший рух,найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,сколихнувши повітря, зрушивши простірі збудивши її зі сну.Це їх і стримує…
2004
Паприка
За зеленим спалахом городини,за двома підлітками, які тримаються за руки,йти посеред вечірнього супермаркету —дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,дає потримати своєму хлопцеві і, сміючись, кладе назад.За десять хвилин десята, вони довго передтим сварились, вона хотіла від нього піти,він умовив її залишитись;повні кишені зелених речей,золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,солодка любов, зачарована паприка.винесіть звідси, ну, винесіть вологу душу,кожен померлий плід і полуничну кров, риби, вбитігвинтами старих пароплавів у південних штатах,нафаршовані сережками і британськими панківськимишпильками, стогнуть від кофеїну в зябрах,чорних хвороб і від зеленого світла, ніби просять:винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на найближчустоянку, до найближчого автосервісу, до найближчогохолодного океану, ніби показують,вигинаючись вологими душами, доки ці гвинти в небесахнад вечірнім супермаркетом розвалюють соковитеповітря, доки під нігтями запікається кофеїн,винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі зеленіспалахи, покладіть під язик срібло і золоті монети,до найближчої схованки, до найближчого стадіону,кров за кров, господь нас кличе, поводячи плавниками.Тому що так, як він тримається за неї, я не зможуніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдужеповз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж?Там, де ти зараз є, де ти опинилась, ти все можешсказати їм наперед — ще два-три роки золотогопідліткового завмирання в серпневій траві,розтрачування монет на різнуотруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,де знаходилась ніжність.Тому що так, як вона боїться за нього, я не зможуніколи і ні за кого боятись, тому що з такою легкістю,з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини,я не зможу ніколи нікому нічого віддати;буду і далі за ними іти,в довгих виснажливих сутінках супермаркету,з жовтою травою під ногами,з мертвою рибою на руках,відігріваючи її серце своїм диханням,відігріваючи своє диханняїї серцем.
2004
Словники на службі церкві
Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішилавиїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,можеш мені телефонувати, добре, сказав він, добре,а потім? що потім? — спитала вона, що потім будез твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти йогокомусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підіймеслухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,знищать, як — знищать? ось так — візьмутьі знищать, і що потім? потім? потім нічого:я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,там — читати, виїжджати за місто, можливо, молитись, а я?а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчуяку-небудь молитву і буду молитись, цікаво,сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?про що? не знаю про що,про що-небудь, яка різниця — про що?Ти ж невіруючий, сказала вона, ну то й що,я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собіяк-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?ще якби твій номер залишили, я б телефонував,а так — що лишається?Я знаю, чому у нас все так сталось —надто сильна залежність від словників,від лексем і усіх цих дифтонгів,що розвалюються на язиці,нічим не виправдана довіра до них,моя мова, я знаю, мій словник,друкований на світлому гіркому папері,читаний мною в барах і вагонах,куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,ще в 90-х, коли я тебе не знав,я помру патріотом, навіть якщоти назавжди покинеш цю країну,я спробую телефонувати на твій номер,навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,я гортатиму свій йобаний словник, навітьякщо в ньому не залишиться жодногоневикористаного слова.ніщо її не зупинитьніхто її не переконаєблизько 100 тисяч слів і словосполученьі навіть не можна з нею поговорити
2004
Збирачі конопель
Тоді, коли вони кінцево розійшлись,від неї почали приходити дивні листівки;дивись, писала вона, це — збирачі конопель,це вони повертаються в міста, несучина плечах гарячі рослини,заходять в свої будинки, обережнопереступаючи через черепах і старих,вже сліпих від старості тритонів;крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранкувиростає очерет, з якого пастухи роблятьдивні духові інструменти, що звучать залежновід напрямку вітру;і, виганяючи зранку череди, вонивипускають вперед повітряних зміїв івимахують бамбуковими палицями,будячи зі сну помаранчеві зірки;кажучи —вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,виплутуйтесь із цієї жорстокої трави,ламайте смарагдове листя, за нашими спинами,за нашими голосами обов’язково прийдуть наші діти,вони ще дійдуть до кінця безкінечних полів,в яких нам доведеться помирати від лихоманкиі старості, так що вперед, вперед, на голос повітрянихзміїв, на порух нічних тварин, на тіні померлих,які не можуть продертись крізь нашу густу траву.Дивись, писала вона йому,все, що збулось, і все, що збудеться,все, що тобі заважає і що тебе зміцнює, —все це в руках невідомих тобі чорноробів,наша велика реальність, з кав’ярнями йкредитними банками, чекає щоранкуна твоє пробудження;все функціонує лише за твоєї присутності,все закінчується лише з твоїм помиранням,все це ніколи не припиниться,все триватиме безкінечно,без кінця і початку,до самої смерті.
2004
Океани
Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,з’являється присутність великого в твоєму житті;все було створено з урахуванням твого серцебиття,недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,повертаються в бік населення.Ніби не втримуючись на відведенихдля них територіях, вони в якусь митьзабігають всього лише на хвилину у сновидіння,як діти вбігають в батьківські спальні.І навіть якщо їх не видно, це щене значить, що їх насправді не видно.Та частина життя,яку називають життям,ніколи б
не вмістила в собі такої кількості звуків.Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те,чого ти не можеш почути.Є підвали,і є дахи,і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш —мокрі зимові дерева, рікий трава,котра в своєму світі є чимось таким,чим в нашому світі є радість або прощання.І ось тоді, починаючись ближче до ранку,вони приходять і зупиняються зовсім поруч,ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,або пробиває механічною друкнею літери зі зворотнього боку,теплою кров’ю по обгортковому паперу,і птах за вікном перелітає так повільно,що доки його видно,я встигаю вписати потрібні слова,і навіть встигаю їх викреслити.
2004
Історія культури початку століття
2003
Історія культури початку століття
Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосніз голосними, як друкарка в старій варшавській конторі.Важкі стільники письмавже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.Пиши, лише не спиняйся,продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.Якби ти подивилася в їхні паспорти,що пахнуть гірчицею і шафраном,якби ти почула їхні розбиті акордеони,що відгонять шкірою і арабськими спеціями, —вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала —ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;коли мовкне спів старих грамофонів,з них витікає мастило,наче томат із пробитих бляшанокз-під супу.Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містахрозривається кожного ранку натруджене серце епохи.Час і справді проходить, але він проходитьтак близько, що ти, придивившись,уже розрізняєш його обважнілі волокна,і повторюєш пошепки почуті від нього речення,наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос,можна було сказати —так поставала епоха,так вона розверталась — важко, як бомбовоз,залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,розганяючи з плавнів диких качок,які, розлітаючись, перекрикуютьвантажників,бога,баржі.Вибираючи курс навчання, поміж інших речейти би мала дізнатись — насправді культура початку століттявже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,закорінилась в зламах твого цупкого волосся,перехопленого недбало на вітрі, розвіяного над пальцями,ніби струмені теплої води над рукомийником,ніби глиняні кольорові намиста над горнятамиі попільницями,ніби довге осіннє небонад кукурудзяним полем.
2001
Продажні поети 60-х
Продажні поети 60-х мали б тішитись,що все закінчилось так успішно;адже скільки було небезпек,а бач — вижили, повернули кредити,хіба що бойові ранинитимуть під час циклонів,ніби під час місячних.Продажні поети 60-х возять за собоювеликі валізи із жовтої штучної шкіри;зупиняючись в готелях,вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку.Однією візою в паспорті більше,однією менше.Коли-небудь на засніженому летовищікомусь із них пригадаються всі їхні лекції,берлінське радіо і мости через Віслу.«Добре, — подумає він, — добре,то були незлі часи — наші продажні 60-ті,дарма, що в голові по томусуцільна педерастія і соціал-демократія.Нас вела за собою любов,любов виривала нам наші гланди,як виривають слухавки з вуличних телефонів.Поезія пишеться горлом,але це горло безнадійно застуджене».За всіма законами літератури,за всіма умовами підписаних ними контрактіввони справді боролись за свободу,а свобода, як відомо, вимагає,щоби за неї час від часу боролись —в окопах, лісахі на сторінках незалежної преси.Говорячи тут про поезію,пом’янімо всіх тих, хто залишивсяна вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітаціїі над ким дотепер пропливають хмари,що своєю структурою нагадуютьамериканські верлібри;пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,нагадує звичайну бойню,де кишки випускаються просто тому,що це має робитись саме тут;і виживають після цьогохіба що продажні поети,з легенями — розірванимивід любові.
2001
Сербо-хорватська
Юна сербка переходить вулицюі, оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,помічає, що цієї осені багато золотав хустках і городині —он його скільки в теплій цибулі;багато світла в ресторанах,де на стінах висятьпортрети цісаря.Тепло цієї осені воно торкається і тебе,і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,викладає на стіл то слухавку, то олівці;буде тобі зима,будуть тобі сновидіння,але небо щоосені важчаєі хитрий дияволхапає собі грішників,мов жирні фінікиз кольорових упаковок.Терпкі слов’янські синтагми;вона розповідає, як купувала конвертив тютюновій лавці,як зайшла до підземкиі голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;за її розповіддю ніхто не зауважує,як заходить сонце,зауважують тільки, що її вилицідещо темнішають.Спробуй зараз пояснити їй,що ці осінні годинники,якщо їх вчасно не зібрати,просто перестигають і бризкаютьна одяг і на долоні соком,на який потім злітаються осиі пробивають жалами твою шкіруаж до самого серця.
2001
Польський рок
Засинаючи, вона пригадала ріку —десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,охолоджене річище світилось зсередини бронзою, хоч сніг засипав течію;потому з туману виповзали старі повоєнні локомотивиі виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.Ми опинились по різні боки зими,і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,ще нагадає тобі вісімдесяті роки і радіо,наповнене польським роком;рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,рок-н-рол, який перелітав через Карпати,просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;наша країна не настільки велика,щоби в ній розминутись,наше повітря не таке безкінечне,щоби слухати різну музику.Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,він би здійснювався саме за допомогою цих теплих коричневих конвертівз платівками польського року,з тонкими подряпинами від Божих нігтівна чорних полях;можеш побачити його вінілову шкіру,можеш відчути його полуничну кров,змиваючи пил іпротираючи доріжкигубкою з оцтом.Сполохані вітром птахи,заспокоївшись, займають свої місцяв проміжках поміж ударами її серця,не знаючи, що вона бачить у своєму сні,про кого вона забуває посеред сухого річища;весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі іпроїзні талони в кишенях куртки;ось зима перекотиться з сопки на сопкуі прийде гаряча пора,коли із землі повиростає стільки різних речей,аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,що ростуть нізвідки і тягнуться в нікудиякраз під її вікном.
2002
Молодший шкільний вік
Це уже вкотре все починається спочатку,і я говорю так, ніби бачу її вперше —все як завжди, просто сьогодні надто холоднийвітер в поштових скриньках,і в сірникових коробках печально дзвенятьжовті монети.Просто надходить той вік,коли починають снитись однолітки,наче час повертається назад, щось забувши.Скільки їх вижило —цих вічно голодних вовченят?Всі їхні мандрівки в нікудипочинались, як правило, з центральних вулиць.Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —років десять тому ти тежтак часто користуваласьчужим шампунем,що твоє волосся іноді втрачалосвій власний запах.А ось тепер сни обриваютьсяпросто в твоєму тілі,як міжміські телефонні розмови,і липневі автобуси,крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,повертаються до твого міста,де кожного літа ти знаходишзаіржавілі леза у ванній кімнатіі вуличні автомати з колою.Що змінилось? Виросли дерева,зникли старі кінотеатриі молочні магазини.Лише дощова вода все така ж солодка,особливо коли потрапляє на яблука.Тоді вони важчаютьі довго-довго падають у пісок,розбиваючись на смертьпід гарячими небесами.