Динамо Харків. Вибрані вірші

1999

Кінець української силабо-тоніки

в цьому будинку вони колись і жили бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях дихання вітру структуру страху коли ти дивишся на подвір’я де військові кладуть асфальт і саджають сосни їх виводили серед ночі зганяючи сни з їхніх плечей наче щурів з підвіконня сірі сорочки на них просякали потом і в тілах їхніх стояла жовта сеча мов контрабанда тим хто виводив подобався запах нічного життя їхня сіра білизна що набрякала від збудження їхні жінки що розмазували по обличчю сліди переляку і макіяж на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад липкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіру налипали на пальцях і в куточках уст обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода скоріше б додому зачиняючи щільно двері на чорний замок на ланцюжок на засув слухати як нишпорить вітер в дверних механізмах і під вилицями слухати як калатає сонце у незашторених вікнах їх виводили швидко заганяючи з вулиці в нутрощі чорних автомобілів так що деякий час вони ще дихали тим киснем киснем будинку тамуючи його в шлунку намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи ні краплі істерики тоді коли ти захочеш розподілити слова на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався ти мусиш відчути цю тишу яка розрива нічну серцевину — вимучена кругова — кожного разу скільки б сюди не вертався тому що колись давно шматки гарячих лексем холонули тут в ротах забиваючись страхом і той чоловік із обважнілим лицем з чорним записником і простим олівцем лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом просто існує такий різновид споруд в яких ця остання межа особливо похмура де надто неглибоко пекло і русла підземних руд де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт де починається смерть і кінчається література

1999

«березень у циганських районах…»

березень у циганських районах синя олійна фарба на стінах шкільних їдалень ще вві сні у жінок шкіра тепла й солона і підіймається дим шляхами систем опалень циганські родини останні згустки шанхаю приносять додому харчі і збіжжя готове — строкаті густі килими які вони розпинають цвяхами на голих стінах ніби тіло христове легкі наркотики отче що ростуть на їхніх городах русла які вони правлять на передмістях усе замішано мудро на свіжих розталих водах на втоплених перехрестях і добрих вістях цим чеканням і сміхом столоченою травою порнографічним світлом на тихих дитячих обличчях тримається небо рухається низько над головою оббиваючи гнізда і гостре нічне паліччя втрачаєш відлигу наче важливу ланку навіщо тобі ці смутки які ніхто не поверне ще дивиться богородиця як до самого ранку в крихкій березневій тиші ростуть конопляні зерна

1999

Музика для товстих

юрій андрухович в цьому притулку для літніх сварливий сімдесятирічний письменник автор напівзабутих детективів доглянутий містом і профспілками він — із купою старечих заморочок з нетлями у кишенях піжами з фенечками на жилавих зап’ястях з бритвами і виделками посеред кімнати переводить стрілки годинника на зимовий час віддихується слухає голос за кадром: салман рушді — індієць юрій андрухович — українець якщо ти не схибив поезія твого народу зрозуміла іншим без перекладу навіть коли тобі на це насрати тридцять років без війни тридцять років без майбутнього тридцять років старої музики писання в порожнечу країна з аграрним драйвом ось вони твої валізи твої нирки твоя література коли тобі минає 64 і коли кров пригальмовує щоби подумати куди їй далі бігти в цьому місці так саме в цьому місці швацька машина всесвіту ридає до ранку крутить свої замучені механізми не зупиняючись ні на мить і ось приходить ранок під вікна притулку і небо коричневе після дощу і риби на пательні лежать ніби коханці на розпеченому серпневому ліжку і юрій андрухович якого тут всі знають в обличчя переглядає вчорашні газети і підкреслює маркером свої прізвища підкреслює думки що йому сподобались підкреслює імена померлих друзів підкреслює цікаві радіопередачі на наступний тиждень зграя слів і натовп перехожих таке дахау лишається від цілого покоління і вже виходячи на сніданок пізніше помічає ніби між іншим: тепле повітря сухе повітря шкода лишень що немає птахів утім їх ніколи і не було в цьому бараці

1999

Готель Харків

декадансовий оркестр кінця сімдесятих який з усіма своїми утробними колонками і краденим репертуаром працював у готелі харків блиск і ропа підгниваючої системи це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства сутінки країни тепле дихання ЧК і провінційний харків з його абрикосами і заточками тепер ми спимо разом у цій кімнаті і не чуємо оркестру лише солодкий запах телефонних слухавок лише білі згустки жувальної гумки приліплені кимось до столу звисають немов кажани старі музиканти ті які вижили ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу час просто ламає всім карки без жодних питань без жодних жодних питань ах ця партизанська війна яку вели хтось ще і досі вірить чекає вістей вона і тепер виступає тихо з імли і маркером болю торкає сплячих дітей і сонце без руху лежить собі на горбах трішки вище від ластівок і дротів і той хто захоче іти по наших слідах слідів не знайде хоч як би того хотів так так переконуєш ти — джімі гендрікс цей старий пройдисвіт насправді він був етнічний українець так тато єврей мама мулатка — навчалася на підготовчому факультеті виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі вже там деградував морально і фізично відбився від громади вийшов із пласту ти що не віриш? записав кілька номерних альбомів захлинувся своєю блювотою потонув у власному гівні всі ви українці такі холодне начиння часу облич і речей ображені пам’яттю свідки розмиті загати це ніби ріка що невпинно тече і тече незалежно від того чи будеш ти перепливати і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети запізнюється зникає і не говорить йому яка вже знає що можна і не прийти проте ще не знає чому велкам ту зе готел харків потяг який прибуває на мирні переговори ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом завжди з тобою ці голоси в коридорі завжди з тобою ці дотики порожнечі важкі підмурівки світу чорні опори вона подовжила термін перебування вона і далі чекала на кореспонденцію лиши адресу маєш де записати? готель харків до запитання але ніхто-ніхто ніколи і ні про що так і не запитав

1999

«Навіть якби ти покинула ті місця…»

Навіть якби ти покинула ті місця, в яких народилась і де лишалась чекати, де формувались риси твого лиця і починались географічні карти, навіть якби ти вживала чужі слова, торкалась чужих плечей і чужих простирадел, і навіть звідтіль, куди мало хто заплива, не поверталась, хоч хто би тобі не радив, навіть якби ти тікала від власних слідів, від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах, якби уникала присмерків і холодів, приспавши чужих кошенят на своїх колінах, ти би примчала, всупереч всім листам, назад — де високі дими і гарячі стіни, напевне знаючи, що навіть там ти його не зустрінеш.

2000

Петеу

ця молодість початку дев’яностих

н. ф.

щасливо — говорять вони — до наступного року господь копається в давніх блокнотах з якими постійно має мороку знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина й викреслює їх імена щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов рік починається смертями друзів і зупинившись в очах лишає снайперські мітки на душах і на речах швидкі саламандри світла сарана олівців щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці безумні іспити школа життя трахане петеу сонце випалює вимотану траву добрі часи погані часи — вони залишали шанс коли ти грівсь на шкільних подвір’ях й виригував палений польський шнапс коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги що чути навіть як дихають в небі птахи мудрість речей якої стане як її не витрачай тінейджерські зіткнення в кінотеатрах вуличний секс фасований чай скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя і що цікаво — на кожну була стаття скільки муті в дитячих серцях особливо вночі школа яка не навчила нічому і час що нічому також не навчив і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива і добираю слова: поразки завжди забуваються наче біль важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик якщо ти звичайно не звик тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому він скаже богові знаєш док мене не кличе твоя труба якщо я весь час боровся з собою хто сказав що це боротьба всі ці підлітки такі беззахисні проти років і їхні серця тверді наче грифель та разом з тим наче грифель крихкі і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»

якщо ти надумаєш їхати з цього міста ніби апостол чи добрий нігерський пастор вистукуючи пальцями по словнику хвилюючись зазираючи до нього щомиті шліфуючи гострі камінчики з вервиці складнопідрядних речень в гарячих морських каютах в вагонах середнього класу місто з якого ти щойно емігрував наче стіна якої не мурував наше з тобою дитинство старі гаражі труби розбомбленої водостанції офіцерські швейцарські ножі еміграція камандір це довга тривала путь не буде туману в душі і російських літер в газетах в европі циклон починається і трива мюнхенські турки готуються до різдва в цій не найзеленішій із країн вони кочують родинами на вікенд бачать ранковий сніг за вікнами електричок й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники ірландський студент — юний прихильник ІРА життя для якого рулетка а світ діра святковий дублін теплі в’язані светри кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі ці ангели тероризму завжди навколо тебе їхній заселений простір їхній святий миколай їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках я буду молитись за тебе і твій маршрут за твій страховий поліс і скати вантажних машин за воду в холодних ріках і листя яке вже палять за все що ти тут забув і що забуваєш тепер де б ти врешті не був за все що забудеш потім та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять

2000

«вона ще не виросла і не втратила голову…»

вона ще не виросла і не втратила голову від чорної музики у власних зап’ястях і світло з небес і початки голоду в її долонях будуть за щастя вона ще не падала на мокрі матраци і в кров її не вливався поспіх і ще не блукала південними трасами худоба — таврована мов плацкартна постіль ні болю в легенях ні решти блиску в темній траві без кінця і міри й гарячі квіти високого тиску не росли на відкритих ділянках шкіри і друзі на станціях і ріки в селищах дбають про свій подорожній статок і одяг випалюється на сонці все ще вірно тримаючись її лопаток вона ще не може просто померти зализує рани наче конверти чистить зуби мов табельну зброю і засинає поруч з тобою

1999

Поруйнування Єрусалиму ( Лицарська поезія )

Лицарство прагне воєн. Лицар вдягає збрую, важчу за нього вдвоє, що, власне, його не турбує. Лицар кохає неню, має право на працю — відрубувати полоненим руки, ноги чи яйця, робити замахи, змови, ставити церкву шпилясто. Натомість не має змоги займатись, наприклад, блядством на службі або в гешефті кохатись. Лицарю гоже минати спокуси дешеві, на царство чекаючи Боже. Лицар людина вільна. Попри можливі страти постійно встряє у війни, щоби надерти сраки маврам чи пак арабам. Залізом прикривши сподні, лицар прямує радо на Схід, за гробом Господнім. Де-небудь в країні теплій, на прю стаючи, мов до праці, він потерпає в пустелі від спраги та мастурбацій. Молитву співаючи Богу, в’їжджає врешті в долину. Тримає вперто облогу під стінами Єрусалиму. Далі — питання часу. А час приносить утіху — в місті вмирають часто настільки, наскільки й тихо. Дохнуть, мов зловлена риба, слабнучи від нудоти. Ще деякий час потрібно тримати облогу, аж доки місто відчує втому. Лишаться тільки каліки. В місто ввійти, а потому чинити розбій, оскільки життя, воно, як намисто — не варто шукати початок. Три дні грабувати місто або гвалтувати дівчаток чи хлопчиків. Справа смаку та досвіду. Лицар має свободу вибору. Many роздерто. Знамено має на вітрі. Ясніють далі. Та лицаря в самий розпал посеред мертвих кварталів раптово проймає розпач. Тож лицар скидає лати і лицарю перед Богом глибоко поїбати щодо наслідків цього. Його ридання гарячі, він гнеться під часу плином, і повзає навкарачки спаленим Єрусалимом. Кигиче, Месію кличе, сипле прокляття й погрози. І сірим його обличчям стікають брунатні сльози.

1994

«Вирощено і нищівно…»

Вирощено і нищівно над каменями і кущами повітря заповнене щільно душами і дощами. Підпис, місце печатки, Виводиш, наче харизму, блаженні першопочатки східного сепаратизму. Коли літає, померши, радіо над домами, і березень, як уперше обступає димами. Я бачив твої падолисти, ту ніч, що тебе огорне там, де високі під’їзди, мов застуджені горла. З полісу, з небокраю тягнеться довга вервиця, і ця панорама, я знаю, вона ще тобі озветься луною в порожній шахті, листям у водостоці, в жованому ландшафті, у пташиному оці.

1999

Переваги окупаційного режиму

1 В один із днів повернеться весна. З південних регіонів батьківщини потягнуться птахи і голосна свистулька вітчизняної пташини озвучить ферми і фабричні стіни, і грубий крій солдатського сукна, і ще багато всякого гівна. 2 Але печаль сідає на поля. Нужда голімі розправляє крила, докіль поет тривожно промовля: я є народ, якого правди сила; цю жінку я люблю, вона просила. 3 Сумна країна у години скрут. Блукає міщанин поміж споруд, з усталеним природним артистизмом говорить, і його словесний труд повніє нездоровим еротизмом і побутовим антисемітизмом. 4 Сколовши босі ноги об стерню, старенький Перебендя коло тину ячить собі, що, скурвившись на пню, лукаві діти в цю лиху годину забули встид, просрали Україну, забили на духовність і борню, і взагалі творять якусь фігню. 5. Бідує місто. Кинувши фрезу, робітники на заводському ганку лаштують косяки, бузять бузу, розводять спирт, заводять варшав’янку і, втерши соплі та скупу сльозу, майовку перетворюють на п’янку. 6 Село мине спокуту цю тяжку. Село — це корінь нації, це води, що рушать берег. Молодь на лужку, довірившись сільському ватажку, заводить, навернувшись до природи, народні сороміцькі хороводи. 7 Тому життя ніколи не втрача своїх прозорих гомінких проекцій. Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій, бере за руку втомлене дівча, і вже вони — аж дня не вистача — займаються конспектуванням лекцій, зневаживши вимоги контрацепцій. 8 І лиш зоря над містом пролягла, юнак змахне краплини із чола і молодечо усмішкою блисне. Бо попри те, дала чи не дала, у щастя людського два рівних є крила: троянди й виноград — красиве і корисне.