Динамо Харків. Вибрані вірші

1998

Станси для німецько-фашистських загарбників

а. Лілі Марлен, ти не росла у совку, ти взагалі не знаєш, що це таке — совок, але батальйони тягнули цю пісню ламку, ховаючи в ранцях на застібці і на замку між порнографічних листівок трепетний мамин рядок. б. Війна почалася у червні, а вже восени, з понтами прогоцавши літню кампанію, в ніч відходили «наші», як ніжно себе вони самі й називали, і, мабуть, немає вини в такій безпідставній любові до малознайомих облич. в. Така вже була умова, що їх вела уперед, така пролетарська сансара, такий православний чин, щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет, знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет, окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин. г. Але ви врешті з’явились — діти германських лісів, непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин, і всі міщани раділи появі цих голосів, за винятком агітатора, котрий вже мирно висів, і був один, хто не тішився, був взагалі один. ґ. Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст. Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат, ось збуджені комсомолки до співу виказують хист, і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст, з бантами на вишиванці виходить коляборант. д. Ви дбали про місто, листівками всіявши брук, і хай мародеру дрижав його згорблений карк; відкрили «Просвіту», зчиняючи гамір і грюк, зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк, хоч на фіг кому потрібен він був — цей ваш зоопарк. е. Ті піонери-юннати, які вам писали вірша, та вчителька мови, котра пускала вас на постій, — вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша, ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа — знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій. є. Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець, коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла, скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла до ваших холодних німецько-фашистських сердець? ж. І навіть можна не знати природи якихось речей, але, якщо вже відверто, без соплів і без образ — попри усю непруху, попри тугу, ачей невже ви самі не бачили, невже не мали очей, що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас… з. Адже біль цього міста вже не звести до ладу, не стишити цю образу до всіх, хто його здавав, тому і я краще здохну, чи просто так упаду на площу його свободи — виснажену і руду, аніж відійду від коріння його наркотичних трав. и. Лише нерухоме небо, небо собі згори лінзами Богородиці зазира до осель… Гріються шоколадки у руках дітвори, пахне драпом в учительській, дощ заливає двори, гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.

2000

«Музика, очерет…»

Музика, очерет, на долоні, руці. Скільки пройде комет крізь понадхмар’я ці. Як проступа тепло через ріки, міста. Все, що у нас було — тільки ця висота. Все, що трималось вій, голос печальний, плач, я скидаю на твій автовідповідач. Поїзд твоїх химер не зупиняє біг, нам з тобою тепер падає різний сніг. Нарізно кров поспіша, солодко шириться лет, тихо росте душа, мов ламкий очерет.

2000

Пепсі 1998

Donbas independent

На деревах скипав неозбираний мед. Володимир Сосюра — юний поет, закосивши на фронті з недбальства світил, заїздив у розбомблений харківський тил. Гайдамацька підошва розкришує скло, до єврейських районів ступає тепло, із небес висівається мерхлий озон на угіддя фабричних триперних зон. Кожен домішок світла в глибинах кімнат, господарського мила м’який рафінад, переїзди, веранди, газетні рядки — все перейде крізь тебе за довгі роки. Всі скресання річок, залізничні пости, всі загублені зшитки, монети, листи, ціле місто з безладдям подій і речей застряє, ніби здобич, у пастці очей. Але ця течія підхопила й несе, і сумління твоє забиває на все, за лункий водогін, за барачних птахів, за плантації шиферних білих дахів. Смерть облишить тебе шамотінням води, дозуваннями брому, тяжінням біди, телефонами, бритвою по щоці, комунарською пайкою у руці. Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж — риштування домів, жарівки параш, цю погромну відлигу з її теплом, що усе летить, над твоїм чолом. По часах небуття, по жовтій стерні, із усього спадку вціліють одні надбання зіниць, та вони, далебі, не належать ні Богові, ні тобі.

1997

Динамо Харків

Зима видається занадто довшою, ніж того треба. Мітиш підошвою межі відлиги, що суне тужаво на прикордонні райони держави. Крапле дощ — терпка сукровиця з Господнього тіла. Тьмяніють лиця. Міста порожніють. Йдучи по лезу свого виживання, залишки плебсу кидають квартали скніти в ремонті, і сон довірливо шепче дрімоті: вимри, кохана, зроби то хутко — не стане дзвонів твоєму смутку. Птахи обирають вирій, що згодом стає перманентний. Зрощені голодом лишаються діти — сварливе завтра старої республіки, оскільки варта давно розгубила багнети й набої, крім того, лишаємось ми з тобою. В розбитих будинках скалічений Каїн шукає вцілілі речі. Камінь в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість тверднуть дерева, гусне свідомість, і час іде, як загиблий вояк в чергову атаку, тобто — ніяк.

1995

Богдан-Ігор

Всі кріплення важких снігів, всі накопичення ремесел, всі тіні дотиками весел лишають поміж берегів сліди — ці вервиці тугі між зим і весен. Сльота перекладає прес турбот на голови містечок, на вигини дбайливі течій. Без попереджень і адрес стікає приміських небес солодкий кетчуп. Тендітні злами забуття, невидимі для ока межі. Примхлива змога стати межи Усіх світил, чия кутя ляга на радіомережі без вороття. Втинаючись в глибоке тло дитячих видив, переміщень, з усього плетива приміщень, з усього світла, що текло повз очі, постає стебло, пробивши днище. Нічний вібруючий бузок. Під вікнами, як сіль у рані, потужний звук, що рушить грані — дерева проливають соки, мов труби схованих в пісок важких органів. Набряклі залози весни над стінами районних центрів. З яких чіпких підземних нетрів, з чиєї вогкої вини постануть ще подібні сни — густі й відверті? І цей напівпрогірклий мед, прозора і ядуча слина — по всьому. Березнева глина, розмиті фарби, рух планет і довгі описи прикмет Отця і Сина.

1996

«Волога і різка, мов контури дерев…»

Волога і різка, мов контури дерев, в повітрі застряє Господня арматура. Вистуджується день, холоне між дверей блукаюча вода — твоя температура. Поважне надбання — ця вогкість по ровах, ці розчерки птахів, що в’язнуть сторожами, допоки будуть нам стояти в головах великі небеса великої держави. Це коливання, цей тижневий падолист, це обважніле тло, немов червона паста. Розхитуєш містки, якими подались — так легко перейти, така спокуса впасти.

1996

«Бачиш за склом весняне розмаїття…»

Бачиш за склом весняне розмаїття — сірі шинелі піхотного полку. Жвавий двірник над рештками сміття губить мітлу, мов незрячий голку. Тепле коріння нічного саду. Виллю на руки нагріту воду. Будуть вертати птахи, не до ладу в нашу влітаючи непогоду. Буде й мені паперова квітка, змішана кров, таємна форсунка, в довгому списку поважна примітка, перша невизначеність у стосунках. Буде й на цьому домі знамено. Падати гамузом буде листя. Адже птахи пролітають повз мене — принаймні на це вони спромоглися.

1996

«Червень дозрівав, немов зерно…»

Червень дозрівав, немов зерно — рвалась мова і гострішав слух. Зранку у відчинене вікно набивався тополиний пух. Ночі розсипалися піском, та в найменших порухах пітьми простір, ніби посуд молоком, повнився початками зими. І в осердях потьмянілих трав, в остиганні стебел і плодів солод пломенів і вигорав передвістям перших холодів. Всяка річ, здираючи емаль, формувалась, ніби пластилін, щоб сягнути цих жахних проваль, щоб пізнати цей високий тлін, щоби вкотре голосом чужим дякувати кожному із днів за таке замолювання зим, за таке відпущення снігів.

1997

Тереза

1 Пізній нехитрий Божий маневр — місяць росте, наче плід у шлунку. Серпень, чіпкий, попри те, що мине, впевнено згущує фарби в малюнку. Теплі циклони, мов слід поцілунку, гоять природи розхитаний нерв. Ґрунт вистигає. Дотик руки зміщує тіні предметів. Садиби мітяться сонцем. Важкі будяки, мов смолоскипи чекають, коли би трапився кремінь, і купчаться риби тромбами в синій жилі ріки. Мов сновидіння на кінчиках вій, передосіння східна Європа нині застигло німує, і твій голос приходить, ніби хвороба крізь непричинені кимось ворота, легко, мов пошесть або суховій. Бачиш сама, що чекає за цим — наші дерева, недбало убрані в чорного неба масний антрацит, наші водойми, відкриті, мов рани, нас роз’єднали. Замкнуто брами. Висне повітря, мов зібганий цинк. 2 Врісши у світ, що сльозивсь на очах, ми не вважали наслідки рішень чимось аж надто важливим. Свіча наша горіла солодше й скоріше. Ми володіли доволі не гіршим проміжком часу, котрий навчав переступати власний поріг, гаяти день на майданах провінцій, жити під небом, що дише вгорі тепло і часто, як дихають вівці. Ми розумілись на нашому віці, мов на таємній і рідкісній грі. Стрімко, мов подих на рівні грудей, вранішні стигми, планети і числа — плинне знання, що повільно веде вглиб, потаємна коштовна Вітчизна нашого співу, що тане, і де місця не стане сказати: «Пречиста, зглянься на зимні душі й тіла». Камінь холонув, вітри зачастили. В темний пісок поступово стекла перша роса. Нам не завжди щастило. Поміж заводи й військові частини швидко відходять рештки тепла. 3 Зрідка гортаєш чернетки, в яких тісно й строкато — сходи, вітальні, двері будівель, бруківки в’язких вулиць. Помірно-континентальний клімат країни. Солодка ментальність перших поселень. Світлі мазки прудко заповнюють грубе сукно рештками фарби. Густа поволока зсохлась під сонцем. Губиться дно. В мокрому просторі виснуть волокна осені. Післяобідня волога. Так і рости, відчинивши вікно, дбаючи спадок — залишки вір, зжовкле письмо — цю данину свободі, з тим, щоб колись, наче сік у траві, вперше відчути на самому споді горла той протяг — чорний, Господній, з котрого, власне, і родиться вірш. Все, що миналось, і все, що всотав, — мапи держав, ворожіння на слові, стоси листів, повітові міста, зібраний епос, важка промисловість, вся анатомія, чесність і совість, вся переповненість, вся висота. 4 Падає сніг. Засинає лоза. Тонко ступивши на трави і ріки, Бог роздивляється, як зіслиза в урвище степу обрис шуліки. З Божого ока, зім’явши повіки, — здібний пластун — виповзає сльоза. Вранці, без розпізнавальних ознак, з голих дерев оббиваючи іній, падає янгол — літун-одинак, рушить химерну довершеність ліній, з чим і вмирає, лишивши, однак, срібний тривожний дюралюміній. Сонце прямує попри дахи. Збірники прози, ранкові моління. Ми зберегли, наче кисень — птахи, присмак причетності до покоління, котрий хвилює, мов перше гоління шкіру. Надходять волхви й пастухи, щоб розумітись на цій глибині. Втіха — доволі поважний набуток в нашому віці. Падає сніг. Падає сніг. Все віджито й забуто. Непереможно, легко, розкуто, на ліхтарі, на міста, на вогні.

1995

«Пепсі…»

Пепсі, лиши мені тепле взуття і сухе волосся. Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові. Дивись, як тоншає листя, як легке підпільне багатоголосся ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові. Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві; мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники. Тепер ось почнуться завії — нові сторінки у загальному спротиві, почнеться різдвяний драп, опалення, щедрі затяжки. Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду, з давленими цитринами, з танковими формуваннями. Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду, так і не змігши відмовитись від награного хвилювання. Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці, якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок, дай, Боже, ніжності до її навчених пальців, дай, Боже, співу до її слухавок. Саме з’явиться привід не виходити з дому, розписувати авторучки, плекати шлункову судому. Пливе косяк широкою річкою. В’ється дим сирою вуздечкою. З лівого боку сходить місяць над моєю аптечкою.

1997

Пластунка N

Так відступало твоє дитинство — ставився голос, губились друзі, високо в небі міцно і стисло висло життя, мов сережка у вусі. Так ми жили — голосні й недолугі, вплетені в часу стрічку трофейну, блудні поборники буґі-вуґі, скурвлені діти міцного портвейну. Ти одягала військові боти, бігла до школи — пенал, олівчик. Все ще попереду — перші аборти, татові джинси, мамин ліфчик. Ще підіймало звивисту хвилю. Срібна розгромлена клавіатура ще формувала основи стилю — так починалася контркультура. З теплими гільзами «Біломору», з ковдрами битих студентських акцій так наполегливо рвався угору змучений блюз твоїх менструацій. Що нас єднало? Загоєні сварки падали в ніч, як у воду весла. Ми відкривались, творили шпарки. Теплі вітри мимоволі занесли смуток у душі, мов мед у соти. Як ми трималися, Бога ради! — попри усі божевільні гризоти, попри задрочки радянської влади. Цим і завершилось. Тлінь мажорна, стишена хвиля, сутінь озерна. Схиблений час розтинає, мов жорна, спільного досвіду темні зерна. Тільки я знаю — між гострого віття, в перенасиченій біосфері так лише варто вживати повітря, так лише слід прочиняти двері. Липне до уст почуття морфеми — альтернативна прозора вода ця. Те, що було, не розіб’єш на теми. Так ми кохали. І нам — воздасться.