Дiти пiдземелля

уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні

обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-

лити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-

нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-

стрими, рисячими очима.

Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але

Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був

серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-

бливо сумно.

Пане суддя! — заговорив він м'яко,— Ви людина спра-

ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-

ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо

його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,

краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-

чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...

Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі

з'явився гіодив.

Що це значить? — спитав він нарешті.

Відпустіть хлопчика,— повторив Тибурцій, і його ши-

рока рука любовно погладила мою похилену голову,— Ви

нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче

розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,

до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-

слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений

почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-

чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці

якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-

но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені

самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,

неясні, але жваві, що лунали за дверима...

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-

нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на

своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно

гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-

ка до себе на коліна.

Приходь до нас,— сказав він,— батько тебе відпус-

тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але

відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-

ко пішов з кімнати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер гіереді мною сто-

яла інша людина, та саме в цій людині я знайшов щось рідне,

чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм зви-

чайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погляді

видно було відтінок здивування і нібито запитання. Здава-

лось, буря, яка тільки-но пронеслася над нами обома, розві-

яла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише

тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рідного

сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

Адже я не украв... Соня сама дала мені тимчасово.

Та-ак,— відповів він задумливо, — я знаю... Я винний

перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути

про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що

тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страш-

ними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго

стримувана любов линула цілим потоком в моє серце.

Тепер я його вже не боявся.

Ти відпустиш мене тепер на гору? — спитав я, згадав-

ши раптом запрошення Тибурція.

Та-ак... Іди, іди, хлопчику, попрощайся! — ласкаво

промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте,

почекай... будь ласка, хлопчику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши

звідти, сунув мені в руку кілька папірців.

Передай це... Тибурцію. Скажи, що я ласкаво прошу

його... зрозумів?., ласкаво прошу взяти ці гроші... від тебе...

Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут... Фе-

доровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти

з нашого міста... Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекавшись, несклад-

но виконав доручення батька.

Ласкаво просить... батько...— і я почав совати йому

в руку передані батьком гроші.

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро

вислухав дальше доручення щодо Федоровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежала Маруся.

Слово «смерть» не має ще зрозумілого значення для дитини,

і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тіль-

це, стиснули мені горло. Моя маленька приятелька лежала

серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті

очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик тро-

хи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда-

ла цією гримаскою на наші сльози.

«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою.

Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих до-

щок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми кві-

тами. Валек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і

час від часу нервово схлипував.

ЗАКІНЧЕННЯ

Незабаром після описаних подій члени «поганого това-

риства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім

несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони пода-

лись тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше

місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спочатку у неї