Дiти пiдземелля

його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима

було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак

людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі

кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної сті-

ни каплиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидяч-

ки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між

могилами, знічев'я приглядаючись до них і намагаючись ро-

зібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях.

Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий

напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний

негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я

приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазир-

нув усередину. Гробниця була порожня, тільки в середині

підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло

зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чудному призна-

ченню вікна, на гору прибіг захеканий та стомлений Валек.

В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випина-

лося, по обличчі стікали краплі поту.

Ага! — гукнув він, помітивши мене.— Ось де ти! Якби

Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер

вже нема чого робити... Я знаю, ти хлопець хороший і ніко-

му не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас1

Де ж це, далеко? — спитав я.

А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під

стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невелич-

кому, твердо втоптаному майданчику, що зовсім ховався в

зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий

отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився

туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва

опинилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек по-

вів мене якимсь вузьким вогким коридором; круто звернув -

и праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаченим видовись-

іом. Два струмені світла різко лилися згори, виділяючися

гмугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два

мкна: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно,

було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сю-

ли не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць;

воно розливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на ка-

м яні плити підлоги, відбивалося і наповнювало все підзе-

мелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з ка-

міння. Високі широкі колони масивно здіймалися знизу і,

розкинувши на всі сторони свої кам'яні дуги, міцно змика-

лася вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці

сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і

щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті.

Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в підземелля, і

коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б

вважати за кам'яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх

за своєю звичкою, Маруся. Струмінь світла падав на її біляву

голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно

вирізнялася на тлі сірого каміння дивною і маленькою ту-

манною плямочкою, що от-от розпливеться і зникне. Коли

там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне

світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім

знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись

міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я ми-

моволі згадав слова Валека про «сірий камінь», що висмок-

тує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закра-

\ося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на

собі невидимий кам'яний погляд, пильний та пожадливий.

Валек! — тихо зраділа Маруся, побачивши брата. Ко-

ли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник

Я віддав їй яблука, а Валек, розломивши булку, частину подав

їй, а другу відніс «професорові». Бідолашний вчений байду-

же прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи

своєї справи. Я переступав з ноги на ногу і щулився, почу-

ваючи, ніби мене давить це сіре склепіння.

Ходімо... ходімо звідси! — смикнув я Валека.— Відве-

ди її...

Ходімо, Марусю, нагору,— покликав Валек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумні-

ший і мовчазніший, ніж звичайно.

Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спи-

тав я у нього.

Купити? — усміхнувся Валек.— Звідки ж у мене гроші?

Так як же? Ти випрохав?

Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я по-

тяг їх з лотка єврейки Сури на базарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклав-

ши під голову руки. Я підвівся на лікті і подивився на нього.

Ти, значить, украв?

Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали

мовчки.

Красти недобре,— вимовив я потім в сумній роздумли-

вості.

Наші всі пішли. Маруся плакала,- бо вона була го-

лодна.

Так, голодна! — з жалісною простодушністю повтори-

ла дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дів-

чинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився насвоїх друзів, ніби побачив їх уперше. Валек, як і раніше, ле-