Дiти пiдземелля

чувалися — взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього товариства, що ту-

лилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді

старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців

графа, виклопотав собі щось подібне до звання управителя

і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий

галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки

вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населен-

ня руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідомих

людей. Коли нарешті на острові знову встановився порядок,

то виявилося, що Януш залишив у замку переважно колишню

графську челядь або нащадків цієї челяді, це все були якісьстаригани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними

синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі

та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубо-

жінні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з'єдна-

ний аристократичний гурток, що одержав право визнаного

жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах

по домах заможніших городян, розносячи плітки, нарікаючи

на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неділю вони

довгими шерегами вишикувались біля костьолів і велично

приймали подачки в ім'я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали

з острова, я та кілька моїх ровесників пробилися туди і, схо-

вавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш

на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних ста-

рух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до ви-

гнання. Надходив вечір. Хмара, нависла над високими вер-

хівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні

постаті, загорнувшись подертим по нікуди лахміттям, пере-

лякані, жалюгідні, засоромлені, снували по острову, наче

кроти, вигнані з нір хлопчиськами, і намагались знову шми-

гонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигу-

ками та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами,

палицями, а осторонь стояв мовчазний будочник, також з здо-

ровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зникали за мос-

том, назавжди лишаючи острів, і одна по одній губилися

в сльотливій темряві вечора, що швидко спадав.

Від того пам'ятного вечора і Януш, і старий замок, що

з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величніс-

тю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я лю-

бив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його

сірими стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанкуз нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашля-

ли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь пова-

гою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було

оповито весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все,

що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна

заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостившись під то-

полею, з балакучістю сімдесятирічного діда починає розпові-

дати про славне минуле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з'явились переді мною

в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу

острова, Януш став запрошувати мене до себе, запевняти з

задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать-

ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком

порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого

замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся

навтьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горішньому по-

версі були позабивані, а нижнім заволоділи капори та сало-

пи. Старі баби вилізли звідти в такому непривабливому вигля-

ді, підлещувались до мене так підсолоджено, лаялись проміж

себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жор-

стокості, з якою торжествуючі пожильці замку виганяли своїх

нещасних співмешканців, а на згадку про цих темних людей,

що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в міс-

ті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будин-

ків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали пали-

цями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сторожі.

Місто знало, що його вулицями в непогожій темряві дощової

ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять 1

мокнуть; розуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу-

ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч

цим почуттям посилало свої погрози. А ніч, наче навмисне,

спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лиша-

ючи хмари, що низько бігли над землею. І вітер лютував се-

ред негоди, хитаючи верхів'я дерев, грюкаючи віконницями

і наспівуючи мені в моєму ліжку про десятки людей, позбав-

лених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пориви зими, сон-

це висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці

кудись розійшлись. Собачий гавкіт по ночах вгамувався, оби-

вателі припинили стукати по парканах, і життя міста, сонне

та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї