Дiти пiдземелля

лині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.

А ось почекай,— відповів голос хлопчика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби

похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев'яти, більший від мене на зріст,

худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у

брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коро-

теньких штанців. Темне кучеряве волосся куйовдилося над

чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з'явився таким несподіваним та див-

ним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикува-

тим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили

один до одногр хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки,

побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще

дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в під-

лозі каплиці, на якій стояв престол, позаду хлопчика з'яви-

лося ще одне брудне личко — обрамлене білявим волоссям,

що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені.

Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти на-

тякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами.

Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

Ти чого тут?

Так,— відповів я.— Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміряючись вийняти

руку з кишені й ударити мене.

Я й оком не моргнув.

Ось я тобі дам! — погрозив він.

Я випнув груди наперед.

Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться

наші взаємини. Я чекав... але й мій супротивник, окинувши

мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

Я, брат, і сам... теж...— сказав я, але вже миролюб-

ніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в

підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона па-

дала, знову підводилася і нарешті попростувала нетвердими

кроками до хлопчиська. Підійшовши близько до нього, вона

міцно вхопилася за нього і, пригорнувшись, подивилась на

мене здивованими і трохи переляканими очима.

Це вирішило кінець справи; стало цілком ясно, що в та-

кому стані хлопчисько не міг битися, а я, звичайно, теж був

надто великодушним, щоб скористатися з його незручного

становища.

Як тебе звуть? — спитав хлопчик, погладжуючи рукою

біляву голівку дівчинки.

Вася. А ти хто такий?

Я Валек... я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком.

У вас великі яблука.

Це правда, яблука у нас добрі. Може, хочеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що

ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці.

Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

Боїться,— сказав той і сам передав яблуко дівчинці.—

Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? —

спитав він потім.

Що ж, приходь! Я буду радий,— відповів я привітно.

Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

Я тобі не компанія,— сказав він сумно.

Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном,

яким були сказані ці слова.

Твій батько — пан суддя.

Ну і що ж з того? — здивувався я щиро,— Адже ти

гратимешся зі мною, а не з батьком.

Валек похитав головою.

Тибурцій не пустить,— сказав він, і начебто це ім'янагадало йому щось, він раптом схопився.— Послухай... Ти,

здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо

Тибурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Останні промені

сонця відходили вже крізь вікна каплиці, а до міста було не-

близько.

Як же мені звідси вийти?

Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

А вона? — ткнув я пальцем на нашу маленьку даму.

Маруся? Вона теж піде з нами,

:— Як, у ВІКНО?

Валек замислився.

Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми

вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видряпався до вікна.

Відв'язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, трима-

ючись за обидва кінці, повис у повітрі. Потім, випустивши

один кінець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек

і Маруся чекали мене вже під стіною, надворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-

туманній тіні, і тільки верхів'я високих тополь на острові

яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім

промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я при-

йшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що

це було вчора.

Як гарно! — сказав я, охоплений свіжістю вечора

і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

Сумно тут,— з тугою промовив Валек

Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали

спускатися з гори.

Тут.

А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити

без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і ні-

чого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший

шлях. Пройшли між камінням по висохлому болоту, пере-

йшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля

підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. По-

тиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг ії також

і дівчинці. Вона ласкаво подала мені свою крихітну ручку

і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала: