ДО ЕР. Вибране

«Периметром неба — холодні свинцеві дахи…»

Периметром неба — холодні свинцеві дахи, Вітрини і вікна — як букви на шпальтах безодні Без дня і без ночі. Ти майже реальний сьогодні — І вчиш розуміти, куди відлітають птахи. Не ковзання в сенсах, а сенси жаских вислизань. Пронизливий страх відвикання від Бога і болю. Я молюся, бачу і сни відчуваю — тобою… Навідліг — площини. А ти — як увігнута грань.

«Лікуєшся способом жити, аж серце пече…»

Лікуєшся способом жити, аж серце пече, Упавши, як храми у хмари, у води потоку, Як тінь — на стіну, чи як сутінь — у рану глибоку. На горлі — по шию. І пошепки, і по плече. Ми тут невловимі, ми звідти, ми майже аж ген, Аж зіронька рани потрохи у хмарі розтане, Аж небо нарешті присохне, як листя — до рани, Як зламаний обрій — до чорної книги легень.

«Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує…»

Ти снишся і снишся. Приходиш до мене усує. Приходиш мовчати — щоб чула мовчання твоє. Уникнувши смерті, я знову під сонцем існую, Я знову — існую: повітря мені не стає. Я — дерево взимку. Кора, шкарубка від морозів… З весною почнеться епоха дощів-кровотеч… З надрізів березам викапують — соки чи сльози? — Чи соки, чи сльози забутих в пришестях предтеч? Відламана гілка біліє оголеним тілом. Уникнувши правди, пізнаю себе — і змовчу… Над ранок обличчя від попелу робиться білим, Так легко не плакати тут, під Стіною Плачу…

«Не любити — не бути, бо сказано: не убий…»

Не любити — не бути, бо сказано: не убий. Нам з тобою мій страх на початку буває іншим. Ти мій ангел наріжний, та спочатку ти камінь мій, Єрихонський мій зойк — і приречений зойком віршник. Я належу тобі, як належить росі земля. Як дитя не належить ні матері, ані Богу. Те, що маю в собі, те, без чого не буду я, Настає, ніби смерть, не залежачи ні від чого.

«Після смерті важчає утричі…»

Після смерті важчає утричі Кожне слово у моїх руках. І темніють очі на обличчі, І біліють вишні по снігах. І стає дорогою прожите, Поки непрожите настає. І лягають, мов хрести на квіти, Два зітхання — наше і твоє.

«Не знаю, як нас звати, як нас звати…»

Не знаю, як нас звати, як нас звати, Коли в мені вишіптується Бог. Печаль не має імені чи дати. Усе воздається. Двічі. За обох. За кожне слово. За неслово кожне. За все, чого не сталося. За світ. За те, що у мені моє тривожне — Несповідимі мед, вогонь і лід.

«Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові…»

Мій вірш — двосічний, гострий, спраглий крові Ворушиться під серцем і ляка. Рука холодна в смерті. А в любові Караюча здригається рука? Всевірую — і знаю, що не можу Любити не словами молитов. Люблю й пишу зі страхом — дивним, Божим, Який — ціна за мову і любов.

«Валькирії в альковах, звуки снів…»

Валькирії в альковах, звуки снів Сандалового дерева над ложем… Ти був одним із тих, хто не зумів В мені затамувати перше — боже… Ти був із тих, хто не подав руки, Післяпроживши в дивному шалене. Стояла в майже білому, шовки Текли по жилах, вислизнувши з вени.

«Ця майже пристрасть не зашкодить тиші…»

Ця майже пристрасть не зашкодить тиші. Я жінка ночі, а тому не сплю. Стримлять із горла недожиті вірші, Що їх усі, прокинувшись, спалю. Повір спочатку — я тобі боліла. Повір наприкінці — і засвіти Моє занадто паперове тіло, Хоч вогнища розпалюєш не ти…

«Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще…»

Є речі. Їх назви. І ще раз їх назви. І ще… Загусла застиглість очей і незнайденість суті… Я вмру перед ранком — і очі заплющу дощем, До щему — з питанням: зректися? чекати? бути? Ти любиш мене? Ти чекав, а тепер змовчав. Я вмру серед ночі — в обіймах а чи в лещатах. Хіба перед смертю торкнуся твого плеча — Останнім цілунком, доказом, розіп'ята.

«Щось розділяє нас. Невже любов?..»

Щось розділяє нас. Невже любов? Ота моя, для тебе завелика? Тож я страждаю мовчки — недоріка — З губи солону злизуючи кров. Тоненький контур смутку, несльота. Трамвай відміряв такти — і поїхав. Лишилась осінь — трепетна і тиха, Вона й мене сховає, золота…

«Я майже божевільна, як зело…»

Я майже божевільна, як зело, Підкошене чи болем, а чи лезом. Забудь мене, бо я ховаю безум В душі, яка спокутувала зло… Лиш подихом скажу тобі: «Люблю…» — Ти майже близько, ти занадто поруч. А я — не жінка, а поезопокруч — Ламаю серце з сонця й кришталю.

«Я виголошу біль. Я вихолощу втому…»

Я виголошу біль. Я вихолощу втому, Надтявши (зріз тонкий) хламиду забуття. Іду, немов у смерть, до Господа додому, Усю свою любов і все своє життя. Я зодчий, що збагнув. Я старець, що помітив, Хоч то був тільки сон, коротший, аніж дощ. Я реставрую світ — як вперше бачать діти… Прийми в мені усе, а решту все — замовч.

«Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана…»

Я мовчала цей рік. Дуже довго зросталася рана. Не зросталася, тільки зростала — і стала рубцем. І тепер я в нірвані. І в мене глибока нірвана. Вигасання — між словом і тілом — єством і лицем… Був такий чоловік — перерізав мені пуповину І лишив ненароджену там, де нічого нема. Він ще сниться мені. Ще ввижається — раз на хвилину. Але він — у пітьмі. Я не знаю, яка це пітьма. Я ж навчилася жити без смерті. Зусилля без втоми Щонайтяжче з усіх. Це як рухи стихій і планет. Сіть безсонних ночей. Дзеркала зі слідами судоми… Вигасання як сенс. Бог же знає, що я не поет.

«Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти…»

Знаю сенс безпорадності. Часом не хочу могти, Щоб не мати спокуси, щоб іноді просто не бути. Точка зору — крізь іній, що вчиться колоти, як ти. Холод, страх і любов — три тортурні знаряддя покути. Ти собою ламав. Не любов'ю, не холодом — ні. Як тварина, я все розуміла. Не вміла назвати. А тепер я умію любов всеприймати. Мені Залишилась від тебе глибока нездатність вбивати.