ДО ЕР. Вибране

«Нагою прийшла я у світ і нагою піду…»

Нагою приишла я у світ і нагою піду. Оголено все — від душі і до кошичків квітів. Тут темно від світла. Прости мені, Боже. На світі Ти той, хто відчинить джерела в моєму саду. Вівтар — як наперсток: загубиш — і біль розіпне. У кожному дюймі скорботи — колючки і жала. Я Єва була. Я тоді при струмкові лежала, А він все втікав, тільки раз упіймавши мене.

«Наш страх, немов химерний шовкопряд…»

Наш страх, немов химерний шовкопряд, Обплутаний минулим і прийдешнім, Шурхоче снами. Спорожнілий сад Наповнений тривогою черешні. Там брость, чи парость, чи роса з судин — Розмочить глину, виліпить склепіння. Слина — як лезо. Перехресний дзвін Наповнює галактику тремтінням. Наш страх, немов химерний шовкопряд, Що крила розпросторює надвечір. Ми заблукали, і нема назад Ні крику, ні рятунку, ані втечі.

«Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки…»

Я люблю тебе з мукою світла, що ріже повіки, Це моя повсякденність, як сонце у зламах роси. І молюся, і знаю — навіки, навіки, навіки — Що уплетена серцем в таємні твої голоси. Камінь істини зимний узимку, а влітку — гарячий, Мов земля, із якої проміння уранці росте. Проминаємо разом, збагнувши печаль незрячих, Здатних привідчинити вмирання своє густе.

«А мох у фортечних садах був колючим…»

А мох у фортечних садах був колючим — Колючим, холодним, далеким, вологим. Стріляючи в небо, ти в ангела влучив — і ангел тобі покотився у ноги. І многе знання, і немногі із тихих — Як яблука, зважені золотом й віком. Усе, що ти маєш, — цілунок і видих, І надто коротке життя чоловіка.

«Чистота замовкання заклякне і стане камінням…»

Чистота замовкання заклякне і стане камінням, Борозною і далі, росою, покотиться в ніч. Мерехтіння сльози… Чи відчуєш оте мерехтіння? А коли не відчуєш, то Бога до себе не клич. Наче пагін важкий, пригинаєш обличчя додолу. Перемога молитви, аж слово у душу впаде. Не забудь свого Бога, не втрать свого болю ніколи, Бо прокинешся іншим — не тим, не сьогодні, ніде. Перекушено пам'ять, як нитку, важку й вузлувату, Чи хотів би втекти, попри душу свою, навмання? Я стою задля тебе, як липа, покликана в хату, Мов зі смутку нічного, якому забракнуло дня.

«Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів…»

Скільки збіжжя піде за водою, і скільки млинів Перемелеться в порох, і скільки доріг перестане! Повз усе, крізь усе, над усе, що ти дихав і вмів, Йтимуть вічно і тяжко дощі, і птахи, і прочани, Й наші дивні слова, й наша туга — твоя і моя. Вічність діється так, що лишає усіх при надії. Я люблю тебе понад усе. Але що тобі я? Йдуть дощі і дощентні прочани — аж небо твердіє.

«Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль…»

Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль Повертається в дім, із якого пішов наодинці. Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль. Як розсипана сіль — золоті обереги. Ординці Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі Надто довго дивились в жертовник — на кров і на хліб… Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш.

«В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…»

В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не… В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, — Реальність дощу, тож на краплі мене розіпне Розгаданий мною звитяжець моєї розплати… Я люблю тебе — хоч без щастя, без снів, без утіх… Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто). Хранитель печаті із мого Великого Посту Устиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…

«Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон…»

Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон. Межа перехресна урочища, волхва і лімфи. Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон, Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи. Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час. І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний. І жабка зелена — таємна його іпостась — Співає у вересні пісню собі поминальну. І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям, Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм. І висохле плесо. І сонце — звіря чи дитя — В намулі грузькому імення своє забуває.

«Час обмежено пам'яттю…»

Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід. На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід — То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння, А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я. Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком, Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля Помаранчева куля — останнє у світі яблуко. А одначе сади ще існують. Вони тривкі. Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки, І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення.

«Зробись для мене каменем, підемо…»

Зробись для мене каменем, підемо В підвалини, до чистої води. І тільки хтось, всезнаючий, як демон, Захоче не пустити нас туди. Сухий посів озимий серед грудня, Огранений у світло крижане, Прийде поволі і візьметься груддям, І вже мені ніколи не мине. Повільність забування, а потому Усе спочатку — доля самовбивць. Я стану храмом пам'яті, в якому Ти вже наріжним каменем зробивсь. І сім хлібин, і манна, і омана, Й відсутність моря, і присутність риб… Зробись для мене каменем — і рана Врятує душу, наче в голод хліб.