ДО ЕР. Вибране

«Ми стрілися ще до передчування…»

Ми стрілися ще до передчування Кінця Парижа і кінця Едему, Адам і Єва, перший і остання. Метро — підземний метрополій демон. Оскомина газет, в Парижі — літо… Від спеки в горлі пересохло тіням. У сьомий місяць від початку світу Ми зупинились — до гріхопадіння…

«Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало…»

Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало. Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота. Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота Носить сльози свої просто неба, на голому тілі, Наче той чоловік, що колись був придумав сильце. Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі. І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.

«І все-таки ми будемо на «ти»…»

І все-таки ми будемо на «ти». Не май за зле. Однак не май за добре. Слова у димі тануть, яко обри. Люблю тебе. Пиши мені листи. Чи не пиши — принаймні раз у рік. Хай маю над собою непрожите… О, як самотньо й холодно любити На берегах найдовшої із рік…

«Жити довго — а потім почати…»

Жити довго — а потім почати Все з нічого, з роси і з води, І щоразу у ранки вростати, Як підземні і горні сади. А тоді, після всього помалу, Після правил, законів і втрат, Помолитись, щоб щастя настало — Майже як золотий зорепад.

«Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа…»

Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа. Роса западає у щедру присутність трави. У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови. Розгойдують вітер смутні комашині племена. І ти мені вічний, як вічне світило земне. Солоні від соку рослин — і від поту — рамена. Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.

«У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»

У цьому промінні, у цьому його безгомінні Літають метелики, може, занадто осінні. Несила спинитись і важко на сонце дивитись, Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись. Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком, І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.

«Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє Надто теплого дня загусає в дими. Догорає припізнене листя черешні, І припізненим сяйвом палаємо ми. Та полює на нас укоріненість в тверді. Павутина лежить, як на серце сильце. На твоєму лиці — колір запаху смерті. І бракує душі не повірити в це.

«Люби мене. Я буду мовчазною…»

Люби мене. Я буду мовчазною. Я буду тамариском. Ти ж — люби. Якщо людина не піде зі мною, Піду із Богом. Бо мої скарби — Хіба скорботи, вийняті із тіла. Склепіння душ, невидимі очам. Я надто вічна і занадто біла. Люби мене — і залишайся сам.

«Твоя доступність вища, ніж слова…»

Твоя доступність вища, ніж слова, З яких будуєш голос свій і руки. Аж діти божеволіють, бо два Здійсненні сонця їм блищать з пилюки. Та що тобі народження безумств? Є чиста сутність, є логічність ліній… Лежиш листком, який — ні пари з уст, В тривимірній гущавині калинній. Ідея безконечної мети — У падолисті. Голос листопаду — Передчуттям сенсовності. А ти — Маленька тінь між руйнування саду.

«Якщо ти є, чому тебе немає?..»

Якщо ти є, чому тебе немає? Живу тебе, переступивши грань. Сюди ні птах, ні звук не долітає — Лиш пристрасті моїх передчувань. Ген догорають айстри. Навіть ружі Стікають кров'ю просто на траву. Люблю тебе. І згадую. І дуже Живу тобі, і просто так живу. Ніхто мені не ти, ніхто не поруч. Хіба що осінь, світла, як меди. Бо я — не жінка, я — поезопокруч. Забудь мене — і вбий мене. Сюди.

«Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти…»

Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти У парк, де Пракситель розплющував статуям очі. Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти. Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу Питати тебе про таємне чи різне земне: Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону. Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене — У силу вселюдського й божого майже закону. Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним… Небесне і тлінне увінчані знаком порогу. Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу…

«Гортаю трель сліпого солов'я…»

Гортаю трель сліпого соловя, Що знавіснів з мовчання серед раю… Люблю тебе, хоч то уже не я, Тому тебе, спіткавши, не впізнаю. Вібрація весни… Надії трав… Туман привласнив квіти і пелюстки. Всю зав'язь яблук дощ кудись украв — Лишилися важкі брунатні згустки.

«В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»

В нас насправді нічого нема, крім початку кінця, Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує, І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує.

«Блукатиму садами обома…»

Блукатиму садами обома, Де ти блукав, де ти мене знешкодив. Іде тривога, біла, як зима, Несе в руках то істину, то подив. Усе минає; отже, й це мине… Віконце пригасання привідкрито. Я скоро умиратиму. Мене Занадто довго висисало літо.

«Чверть на першу. Полудень уповні…»

Чверть на першу. Полудень уповні. Тихо-тихо струмує спека. Поміж листям — немовби вежі скляні Під пензлем Тулуз-Лотрека. Панна-Літо в панамі із білих латать. Пленер млявий, в'язкий і ніжний. Трави снуть. На обрії домінує гладь: На блакитному — білосніжне.

«Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі…»

Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі. Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні». Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі, Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині… Таємниця моя не здається тобі одкровенням: Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж. Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення, Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж… Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде. Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа! Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде… Світлотінь осягання вина, і води і скорботи. І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну. Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти. Я всього лише жінка, якій обірвали струну…

«Безпеки не існує. Ризик — міра…»

Безпеки не існує. Ризик — міра Ненастання інакшого, ніж це. Межа неперевірена, як віра. Якщо ти є, то йми моє лице. Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм. Бо як не я, то хто? І хто, як ти? Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм, Приходить не втікати, а текти.

«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»