«Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні…»
Не добро і не зло. Тільки світла тривкі похідні,Тільки сенс листопаду — як наслідок довгого посту.Мов померлий — у смерті, в любові зізнайся мені,Щоб усе було важче, ніж зараз, прозоро і просто.Бузувірить душа, бо її несусвітня межа —Льодостав сокровенного — Божою карою висне.Я не неуникненна, я не майже насправді чужа,Я не буду твоєю, твоє прозирнувши наскрізне.Мов Дамоклів свій меч, не уникну тебе над чолом.Я вже звикла вмирати — так сонце заходить в рослини,І осущує стебла своїм не добром і не злом,А
відсутністю права шукати для них середини.
«Звільни мою душу від каменя мого плачу…»
Звільни мою душу від каменя мого плачу,Від кістки у горлі, з надбитої пам'яті статуй.Приходжу до тебе, приношу слова — і мовчу,Гортаючи тишу, бо в тиші потрібно мовчати.Це наче надія, яку ти для мене беріг, —Мов щойно з потопу, із Божого того веління.Ти був мені теплим — і ждав. І пустив на порігРозгублену жінку з моєю щасливою тінню.
«Моя молитва, мов коса до пояса…»
Моя молитва, мов коса до пояса,Розплетена і вмочена в росу.Ще надто рано, ще не маю голосу,Ще, наче сонце, на плечах несуТяжку, як вічність, золотисту голову,І надить сон мене на манівці…Сльоза ув оці закипає оловом —І застигає каменем в руці…
«Закаменію. Це не любов — цемент…»
Закаменію. Це не любов — цемент.Сік мезозою буде мені ячати.І розірветься сон, і прокинусь вщент —Біла й невинна, ніби душа зайчати.Буду тремтіти сіро. Згризу стеблоЗимних твоїх обіймів, яких немає.І усвідомлю нас як добро і зло.Це не любов, а камінь. І вже світає…
Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!Відчини позостале, хай стану для Тебе водою,Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав,І в отої роси, що горить під зорею отою.Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине:Так накульгує серце, що важко ступати на ногу.Тож помилуй мене (я воістину знала земне) —І даруй мені смерть і мою попередню дорогу.
«Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»
Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней,Хай холоне вода, не розлита Богом в озера.Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, —Salva venia dixi et animam meat terra.Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми.Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате.Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми.Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти?
«Як впізнати тебе серед каменів цих…»
Як впізнати тебе серед каменів цих,Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині?Предковічні слова — у пісках золотих,І у тій, що у тілі Адамовім, глині.Я кохаю тебе. Я минаю тобі.Я старіюся тихо, поволі, дитячо.І каміння, як крила на спинах горбів,Розбруньковує душу свою янголячу.
«Занадто вечір в скронях стугонить…»
Занадто вечір в скронях стугонить,Занадто серце б'ється, бо навіщоВтікач у небо розбиває днищаЧовнів рибальських
в хмарах? Вже за митьНастане інший вечір. Знов і зновПовторюється час і сила страти.І я, іще не навчена питати,Молю у Бога, що таке любов.
«Йдучи за сонцем і супроти зір…»
Йдучи за сонцем і супроти зір,Жируючи за табуном на паші,Німіє звір, бо розуміє звір,Що кожна кров спіткає душі наші.Вогнями в ніч вгризаються міста,Спустошені прибулими знізвідки.Їх кінцесвітні спрага й наготаЄ одкровенням про пришестя Свідка.
«Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
Ріки течуть роками, в водах умивши руки.Камінь якогось бога, сила котрогось права.Б'ються за кусник світу в дикому небі круки,Горло перетискає мертва вода, як слава.Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню.Спроба втекти від себе: що там за самотою?Буду тебе любити серцем своїм наскрізно:Не відречусь від тебе — і не піду з тобою.
«Смерть настає. Земля стає важкою…»
Смерть настає. Земля стає важкоюІ тоншає, і тане на руці.Побудь зі мною, перебудь зі мноюМоє вмерзання в мох і в камінці.Люблю тебе — чим далі то до скону,Але ж і в смерті щось всепромине.Забудь, як віддаровану ікону,Тобі з тобою втрачену мене…
«Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави…»
Всього лише цвинтар. Вологі цвинтарні лави.Вологі цвинтарні плити — то мох, то мармур.Лаштунки ілюзій. Бо що тут кому до слави?Тут коштує камінь. А вічність — уже задармо.Нависли хрести над часом. Буває й гірше.Жилося по-людськи — і легко було вмирати.По метру на брата (рядки безконечних віршів).Визискують царства тіням цвинтарні ґрати.Прийди і помилуй. Прийди і помилуй знову.Тут добрі і мудрі. Або: ми усі тут люди.Прийди і помилуй. Мертвим відняло мову.Прийди і помилуй. Камінь запав у груди.
«Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому…»
Ген криниця стара. На цямринні, від моху глухому,Потойбічне пташа зазирає у воду глибоку,Ніби хоче вернутись у своє позасвіття, додому,Та бракує йому розуміння останнього кроку.Тут шляхи несусвітні. Усе, що не вигадав, втратиш.Тронна зала трави вже суха, і від того порожня.Я приходжу сюди після кожної першої страти.Тут дозволено знати. А жити… А жити не можна.
«Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші…»
Нахились над водою — не пити, а так, задля тиші,На порозі, де вічне струмує тобі під ногами.Будуть інші жінки — і досяжніші, і мудріші —Із отруйних, мов ртуть, тогобічних садів амальгами,Їх зачаєна блідість — прозора, рум'янці — сухотні,Їх сліди — в дзеркалах, їх обійми — легкі, їх долоні…Не вдихай їх повітря, бо з нього виходять скорботніІ знеможені болем, який починається в лоні.Нахились над водою — і зможеш побачити небо,У тяжкій глибині ледь прикрите хисткою габою.Я кохаю тебе, щоб приходити вічно до тебе.Я належу тобі, щоб ніколи не бути з тобою.