ДО ЕР. Вибране

«Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди…»

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди. Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними. Ти іще молодий — так, як гори були молодими, Доки їх не навчили вмирати міста і сади. Ти молодший, ніж я, — і тотожний котромусь із трьох. Я не можу збагнути твого повсякденного міфу: Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу. Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

«Зненацька знерухомлені ліси…»

Зненацька знерухомлені ліси Пускають корінь в землю, зела — в небо, Вдивляються в безодні, і за себе Благають Бога. Їхні голоси — Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч, Як сотні сотень крил, що понад ними… А хмари — всюдисущі й невловимі — Лякають зела холодом предтеч.

«Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа…»

Віруй, що світ цей білий — стрімкий, як вежа. Мукою пахне у лісі. Воями. Кіньми. Спалення відьом. Довга, як смерть, пожежа. Душі підперто звугленими коліньми. Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом. Стане на попіл босим. Дівчина встане. І заридає кров'ю посліпла варта. Дим вознесеться в небо — і там розтане.

«Я сьома сама. Наді мною — світила світів…»

Я сьома сама. Наді мною — світила світів. І краплі дощу — не зупинені і недожиті. Я стигла, як магма, і я випромінюю спів, Розмірено й вільно читаючи знаки санскритів. У мовах таємних — порожня, як дар, голизна, Жага кришталева присутності, ніби печалі. Я сьома сама, а по сьомій ввірветься струна — І трісне плато, як розгорнуте тіло скрижалей.

«Скорочую вічність між нами на тричі по три…»

Скорочую вічність між нами на тричі по три. Багаття під ранок поволі освітлює плечі. І знаю, що в полі судомної тої пори Не буде ні Бога, ні птаха з очима Предтечі. Тому — перехрестя. Я вірю, що ти — звідусіль Прийдеш, щоб ступити на землю, роздерту на душі. Бредеш — і з торбини по краплі розхлюпуєш сіль — Єдину надію потопом надтятої суші. Скорочую відстань, та ти мене, мабуть, минеш, Як вітер минає пустелю — то тиху, то спраглу… Люблю тебе, рідний, — тобі осіянна, і все ж Тамую любов, щоб не відав, як я тебе прагла…

«За стільки років — тільки два листи…»

За стільки років — тільки два листи Із голосами, що належать мертвим. Я ж ящіркою був, і я не встиг Підвалини долонями підперти. Жага опівдні западала в кров. Були дві жінки, і обидві — грона. Солодкість їх п'янила, як любов. А та, що третя, — тиха й безборонна. Опівдні бджоли падали на віск. І камінь був розхристано-гарячим. А третій жінці бракувало сліз, Тож я її — удруге — не побачив. Вона пішла — і зникла назавжди В світах, де не надписують конвертів. А я тепер відшукую сліди — Підвалини долонями підперти.

«Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям…»

Відчитаю світи із долонь пташенятам і птицям, Відшепочу сліди замовлянь на незбутих стежках. Я не вмію мовчати, допоки росте кам'яниця, Укорінена в землю, як серце вкорінене в страх. Кожен скаже по рисці, і кожному риска воздасться. І спочинуть у морі усі, хто спочити не встиг. То неправда, що жах, то неправда, що тихе нещастя Проклинає прокльоном і гусне, як туга святих. Я любитиму знову, допоки любити зумію. Я шукатиму шляху до Бога кудись між сонця. Але маю печаль, як опівночі мала надію Зцілувати сльозу із єдиного твого лиця.

«Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель…»

Хай Бог мені простить мій мармуровий кашель: Затамувавши дощ, тихесенько засну. Я жінка, як вода, та тіло точить шашіль, Немов серпнева суш вгризається в весну… Усе, як ти казав, і все, як ти повірив. Прийду до тебе в сни — і всі мости спалю. Який же я поет, який, до чорта, лірик? Я жінка, як вода, і я тебе люблю… Хай Бог мене простить, спокушену й тривожну. Стріла, яка летить, подібна на вужа… Я так тебе люблю! — та ще мені не можна Належати тобі, я все іще чужа…

«Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно…»

Кохаю тебе — обережно, тривожно, натужно. І страшно спитати про завтра, й несила піти. Ти скоро приїдеш — і ми собі радість натужимо. Бо що таке радість? — усе, що даєш мені ти. Причаєно й густо, і якось аж наче додому Ти кожного разу наснишся мені, але знов Змовчу тебе, рідний, не скажу про тебе нікому… Це просто любов. Це всього лише просто любов.

«Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа…»

Анатомія втечі у жили чи травня, чи літа. Я тектиму із кров'ю в тобі, але ти не суди. Так покутують вирок, і посаг, і борг. Суламіта — Уселенська печаль із надтятих душею судин. Я спокутую все, навіть більше, ніж можу і мушу, Як данайські дари або ж дивні оази пустель… Я кохаю тебе. То від щастя я вигризу душу, Щоб не вила в розпуці на місяць… А решта — пусте… Це ж не золота жили, не ігри з життям в Ельдорадо, Це всього лиш любов, безпросвітна, як небо нічне. Я кохаю тебе. І сьогодні я виберу зраду. То чого ж ти, скажи, не пускаєш вмирати мене?

«Смирення хаос, почуттів гармидер…»

Смирення хаос, почуттів гармидер Сто років тому упіймав би нас. Ти був мені один-єдиний вітер, Що в надрах снів притулками почавсь. Стояла ніч і тихо сутеніла, І я була єдина, як печать. І чорна згуба іскрами синіла, Бо так над лісом крилами кричать. Віддай мені останній майже постріл, Поцілений ув одяг і слова. Земна обитель зім'ята, мов постіль, В якій лиш смерть, як мова, ожива — І знає все про кожного зі сущих. І все спитає, і забуде все. Ти тільки вітер — віщий, невидющий — Та хто ж тебе на небо вознесе?

«Вивищую тебе, вивіщую, як вмію…»

Вивищую тебе, вивіщую, як вмію, В котромусь із говінь, як плакала в гнізді. Я знаю нас удвох, і я часами мрію Словами одкровень, гудками поїздів. Бо відгомін плачу — як блискавка крислата, І кожен день — ніщо в притулку забуття. У човниках долонь душа шукає свята, Ховається у смерть і плаче, як дитя.

«Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше…»