ДО ЕР. Вибране

«Шукаю дім. Ключа при нім печать…»

Шукаю дім. Ключа при нім печать. У тілі входу — таїна і тиша. Тут народилась. Тут живі мовчать. Тут скоро вмру — і слова не залишу. Прамолоко, розхлюпане в вітрах І зблисках перетворень оксамитних, Ховається, мов сіль, в Чумацький Шлях, Лякаючись людських законів митних. Не дай мені моїх благословень, Не чуй мене із простору сухого. Бо прийде ніч, і ще раз ніч, і день, В якому затамуєш колір Бога. І ти — один, народжений із трав, І мова — та, з якої не поверну. Нехай фіал для тіней ста заграв Прийме, як суть, зорю мою і скверну.

«На столі залишаю щоразу папір і папір…»

На столі залишаю щоразу папір і папір, І оскомину статуй, яким набридає писати… Не пускай мене в сутінь — і жодному слову не вір Про моє небуття біля майже набутого брата. Ген біліє душа, дрібно списана болем судин. Як підмайстер сходинок (клітинка, клітинка, клітинка), Зачиняючи вікна ув осінь, рятую жасмин, Що пронизливо пахне із білого саду сторінки… Тіні гайстрами скачуть, лишаючи гострі сліди. Не забудь попрощатись, коли відлітатимеш в ірій… На столі залишаю, щоб ще повернутись сюди, Самоту неофіта в його недосправдженій вірі…

«Зламався світ об серце: не люби…»

Зламався світ об серце: не люби. Я витримаю, я, здається, сильна. Стоять обійми Божі, як горби, — Важкі й далекі. Туга божевільна, Мов спека, тиха. Дихає гроза. Збирається на блискавку із градом. Мені крізь око падає сльоза. Останнє гасне яблуко над садом. І все нараз здається не моїм: Рука ламає вечора галузки. Стемніле небо розбиває грім, Як плесо і як дзеркало, — на друзки.

«Я смертниця міста, в якому бракує тебе…»

Я смертниця міста, в якому бракує тебе. Я бранка цих брам, я вмираю, мов риба у руслах Присохлих фонтанів, я птиця, що крильми загусла В розтерзане небо — як око прозоре й сліпе. Бо смерть неминуча, як запах міських нечистот, Як гомін шкільного подвір'я, різкий і невтомний… Бо я з-поза тебе, і мій поцілунок судомний Приречено-чистий, як проклятий Богом народ.

«Сухі монастирі порожніх гнізд…»

Сухі монастирі порожніх гнізд Були як зорі, скинуті із неба. Тривав великий журавлиний піст — І наставала радості потреба. Ти міг лиш чути — бачити не міг: Монахи з протрухлявілих шпаківень Молились, щоби випав перший сніг У ніч, коли озветься сьомий півень.

«Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами…»

Ніхто не вічний, тож ніхто не з нами. Тремтить повіка, вперта в забуття. Далекий простір вистраждано снами — На все життя, і знов — на все життя. Насни мене, як звершене в безодні. Моя любов — немов земна трава: Розтоптана і скошена сьогодні, Вона на віки вічні ожива.

«Прийшов, побачив, переміг, знесилів…»

Прийшов, побачив, переміг, знесилів Від спогаду, від того, що забув. Нашарування тіней у берилі — Як несвободи тектонічний зсув… Люблю тебе, бо ти мені нізвідки. Люблю тебе, бо ти мені весь час. І босі ноги — порожнечі свідки — Стають як крила ангелів для нас.

«Яструбине вино, яструбине крило для Марії…»

Яструбине вино, яструбине крило для Марії. Відгадати б загадки, промовлені тричі по три. Хижий звір Одкровення із темного боку надії Щирить око, як пащу, в яку западають вітри. Пригадай мені знову, що — наше, і що — сокровенне. Відчитай по молитві за кожного, хто не дожив. Чи зумієш спастися, спасенним прийшовши до мене, Серед світу у травні? Колись ти мені говорив Про тамованість долі у кожній маленькій юдолі. Пасувало б забути, та нині й загадки не ті. Яструбине вино для Марії — від долі до долі. Яструбине вино — як причастя святе во Христі.

«Заподію випите вино…»

Заподію випите вино. Смуток передчасний заподію. Буду жити — і побачу дно, І назву розплатою надію. Вечір віри. Грона молитов. Закапелки простору без віна. Ти мені один, немов любов, Все іще бездонний, середина Пам'яті, занурена у все. Тільки вечір — довший, аніж сміла. Вічність дому Божого спасе Все, без чого мова зрозуміла.

«Зітни мене стеблом — і кинь на брук…»

Зітни мене стеблом — і кинь на брук, Собі під ноги, душу розтоптавши, І не бери розтоптане до рук, Бо ми в Апокаліпсисі — назавше… Назавше меч, що пам'ять розітне, Назавше лев, зачинений у грудях. Спізнай раптово, опануй мене, Стократ до того перебувши в людях, Бо іншою не стануся: вода Буває різна, та спочатку — чиста. …Із кожним роком глибшає хода — І тяжче усміхається Пречиста…

«Історія вбивць — як остання межа неприбулих…»

Історія вбивць — як остання межа неприбулих Безумств і безумців, і спраглих зачаття жінок. Бо виміри рани інакші, ніж виміри кулі, А куля під осінь суха, як кленовий листок. Іронія кривди: померлі лишаються вдома. Бинти гобеленів, сувої дзеркал — в глибину. Зачинено двері, і полум'я зводить судома, А тіні, а тіні, а тіні ідуть на війну. Підійду впритул — ти не зможеш мене розстріляти, Не зможеш втекти, розрядивши пекельний наган. Самотня собі, я для себе і батько, і мати, Осіння бджола і холодний від поту туман. Знівечила відстань, тож маю молитися Богу. Підніжжя його не витримує відбитків ніг. Самотня і вся, не залишу для себе нічого, Лиш знов опаду на гарячий від страху поріг. Лиш ти не подібний до мене, а отже, а отже, Підійду впритул — і побачу політ кажана. Загусну в ребро, щоб усе-таки — змилуйся, Боже… Душа — то неволя і смуток, а решта — війна.

«Не смертні ми. Кому потрібна смерть…»

Не смертні ми. Кому потрібна смерть, Яка й невмерлим висисає душу? Люблю тебе — і лиш любов'ю змушу Вціліти, як шалена круговерть, Мов океан, підхопить, понесе Наш утлий човник в безвісті творіння… Не смертні ми. Тож пустимо коріння. І прийдуть сни. І матимемо все.

«Брестиму за вітром в його володіння казкові…»

Брестиму за вітром в його володіння казкові. Пробач мені вічність: іду у вигнання, як є. Лежать мандрагори у теплому ґрунті любові, В якому — не золото, тільки чекання моє.