ДО ЕР. Вибране

Мене не впізнаєш, як тих, що приходять уперше, Аж поки не стану в клепсидрі прозорим піском. Я стрінусь тобі, об сузір'я долоні обдерши, Наповнивши пальці небесним густим молоком. Бо значення слів ні тобі, ні мені не відомі. Ідемо повз світ, мовчазні хіроманти доріг. А потім, вві сні, ми з тобою зустрінемось в домі, Який ти в мені розбудив — а дожити не зміг.

«Зіграємо в партію долі, де чорне і біле…»

Зіграємо в партію долі, де чорне і біле. Ти будеш король на останній для себе межі, Подібній до смерті. Дорога пряма і безтіла. На матових шахах від смерку лежать вітражі. Поділено навпіл повітря — для дня і для ночі… Без права на подих прокинуся — і не засну. На двох циферблатах — тривання, якого не хочу, А стрілка хвилинна по колу вертає весну. То вліво, то вправо — то чорним, то білим шляхами… І що там під снігом, і що, коли снігу нема? Нам чорним по білому — легше, світліше до храму… Та біле згортає із дошки вода, як пітьма…

«Наглядати, збиваючи з квітів пилок…»

Наглядати, збиваючи з квітів пилок: Ейфорія дощу, загусання проміння. Я караю себе — мимоволі, щокрок — Оббиваючи ноги об свіже каміння. Не забудь мене вмерти: я нині піду. Не забудь не забути: я майже щаслива. То не жінка ридає в твоєму саду, То у зелень брунатну вгризається злива. Поцілуй мене в очі — і ще раз, і ще — Нетутешню, як світ, що лишився без Бога… Я караю себе мимовільним дощем: Наче жінка, печаль, і печаль — як дорога.

«Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень?..»

Отже, звідки ітиму в прозорі поля неповернень? Чи згадаю імення? Чи літо мене збереже? Проминання тривожні. Суниці настоюють червень. Я кохаю тебе — не учора, не завтра, а вже! Прозираю в очах іронічність — прости мені, Боже, Перехресні дороги з холодних твоїх берегів. Чи захочеш забути? А може?.. А може?.. А може?.. Це ж не вихор, а вирок. Не втома Господня, а гнів. Дрібно дихають ніздрі останньої в світі стежини: Їй тривога до ранку — як в бранному полі кістки… Я вертатимусь в душу єдиної тої людини, Що не вміла мене пригадати — або навпаки…

«Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти…»

Я тобі прикипіла. Я мала б тобі відтекти. Ціпеніє волога, що нині заклякла на вії. Як не ти, то коли? І скажи мені, де, як не ти, Приголубить долоню і душу холодну зігріє?.. Смак смиренної тиші… Любила тебе а чи ні — То не важить тепер, попри знаки щілин і ущелин. Озирнися до мене. Схитнися хоч словом в мені, Як не світлом, то смутком, хоч вітром хмільним, як не хмелем… Тонко тягнеться нитка. Жага затамована в річ. Наростання іроній — від ірію ближче до втечі… Це всього лиш любов перевалами котиться в ніч Від предтечі до Бога. Й від Бога — до знову предтечі.

«Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям…»

Епопея граніту. Стрункі обеліски серцям. Тільки ластівки танго й призахідний прянощ левкою… Обиратимеш жінку (не та і не та, і не ця), Проминувши єдину, приречену бути з тобою, Їй мережива — плющ з рустикальною тінню листка, Їй шовками трава шелестить, обтікаючи груди. І пульсує печаль, наче жилка, бо шкіра тонка, Їй не буде дощу, як твого поцілунку не буде…

«Нащадок на щодень, на те вона й пітьма…»

Нащадок на щодень, на те вона й пітьма. Осині кубла зір і вікон дикі нори. Не осінь, а вода, бо істини нема. Є тільки друга я — й порожні коридори… Нащадок на щодень. Прийду тобі, коли Усе в мені уб'єш — і все мені зоставиш… Не дай мені слідів. І музику спали… Тремчу тобі — як звук на білих стинах клавіш…

«Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж…»

Ти мовби приходиш в алею, що ніби без меж, І парк — аки ангел, що губить на вітрі пір'їни. Ти теж невагомий, ти теж кінцесвітній, ти теж Очима намацуєш знаки і стигми руїни. Місцями містерій ступаєш — добра а чи зла. Несеш золоту невагомість, просякнуту жовтнем. Глухе підземелля туману — алхімія скла — Тобі суголосно відлунює чорним і жовтим.

«Я надто жінка. Знаєш, я така…»

Я надто жінка. Знаєш, я така, Яких ніколи більше не буває. Цей білий мармур зимний, як рука. Вже маю сад. Бракує тільки раю. У статуй пам'ять майже як санскрит: Відмовсь від мови, хай вона минеться. Я довгий надто давній манускрипт, Покладений якраз навпроти серця. Бо надто жінку втратив — і нема… Якби ж то знати та якби ж то вміти! Так холодно, немов чужа зима Кладе долоні на останні квіти… Не той, що ти, а той, що майже вмер, Кажан спіткнеться, втративши опору. Бо це не сутінь, зіткана з химер, А майже вічність, стиснута в покору…

«Ця карафка — як доля, однак — недолито вина…»

Ця карафка — як доля, однак — недолито вина: Три ковтки — до рятунку, чотири — до рідної хати. Я кохаю тебе, і триває священна війна, У якій замість зброї — уміння твоє забувати. А тому не дивуйся ні богом своїм, ні людьми. Що лишаю тебе на порозі — чужого в чужому. Буду ще одна я в передприсмерку, де за крильми Непроявлений простір живого далекого дому.

«Пишу я грішно. Як мені втекти…»

Пишу я грішно. Як мені втекти Із вічності, важкої, наче віно? Прийди до мене в сенси — й захисти, Бо я й твоєї мови середина. Паперу клапті. Бог мені спасе Усі слова, що стала забувати. Краєчок світу. Наді мною все — Уміщене у «вірити» і «знати». І ця любов болить мене в мені, І зупиняє подих на півслові. Прийди до мене, щоб сказати «ні», Ввігнавши в руки цвяхи іграшкові. Хай до Голгофи — тільки щоб іти. У вітрові долоні прополощу. Навиростали з куряви хрести, Немов також збираються на прощу.