ДО ЕР. Вибране

«Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…»

Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник Не той, хто блазень, — той, хто херувим. Не будь святим, не вмівши бути грішним, Бо тільки дим вітчизни — ніби дим. Пробачити, молитися і знати Сліди пророків, вмочені у сіль. Чотири стежки на чотири хати, Вінки чотири з чотирьох весіль… Минає Бог, то як йому молитись? Минає світ, бо як йому текти? І тільки ти ідеш, аби спинитись, Бо тільки ти єдвабний, тільки ти…

«Одягну сукню чорну, мов до страти…»

Одягну сукню чорну, мов до страти, Піду любити похапцем і всіх. А серце тихне, серце каже спати. Віддавши тілу на поталу сміх, Немов повія. Хто ж мене зуміє, Мов Магдалину, шляхом провести? Сміюся, і не хочу, а радію, І ти моїй душі її прости. Бо то не радість. То оскома болю. Пекуча маска тисячі оском. Клену тобою, і клянусь тобою, Поволі захлинаючись піском. Бо ти мені один, тобі молитва. Хоч ти чомусь відштовхуєш мене. Піду любити. Наостанку — бритва Мені солоні коси обітне.

«Розкажеш мені наш чорнильний пісок…»

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім Нічийної мудрості брості хмільного тепла. Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці, Відбита, як місячний промінь від битого скла. Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить, Тривання далекого крику чи зойку в імлі. Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим, Як кожен месія, який опинився в землі.

«Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…»

Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено. А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці. Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо, Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем». І навіть диявол стояв, як душа, притишено. Його лабіринт починався лише надвечір. Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене, А я тобі лишу уламки твоєї втечі». А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую», Я навіть не знала, що мука — не мати болю. Месія мене доторкнувся своєю вірою, Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною».

«Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви…»

Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви — Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін. Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви, Що рубає стебло сухожилля на час і на скін. Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри: Заважка домовина; по віку розсипана сіль… Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри: Осягни мою тишу і вічність мою пересиль.

«Любити тебе — неначе іти по цвяхах…»

Любити тебе — неначе іти по цвяхах. Вода ще лежить, ще чекає свого месію. Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха. Я маками нивку — вітчизну свою засію. Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір. Палитиму хмиз, котитиму воза з неба. А потім росою присяду тобі на плечі, І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?» І трійко волів загорнуть своїми крильми Усе, що я мала — крім тебе — у цьому світі. Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми. Як встояна кров, проступають крізь землю квіти.

«Це всього лише світ. Полічити б його по двоє…»

Це всього лише світ. Полічити б його по двоє: Реконкіста обіймів, загарбницька сутінь… Рани Мироносиць-троянд… Я нікуди не йду з тобою. Я до тебе повернусь, та спершу в тобі розтану… Ти забудеш мене. Я маленька, як вдень, пір'їна Із крила серафима, ти мав би про це знати… Я подібна до смерті. Це значить, я знов повинна Забувати, як смерть. І троянди, як смерть, стинати…

«Традиція усмішок. Етика блудних сердець…»

Традиція усмішок. Етика блудних сердець… Цей день — Магдалині… Бо що вона має віднині? Осінні скарби? Чи сліди на обпаленій глині? Чи спогад у серці, немов на шляху камінець? Чи захист від вітру? Чи віру — тяжку і страшну? Чи чорну полегкість із надр божевілля і раю? Цей день — Магдалині… Їй душу посаджено скраю: Творець паліндромів відкриє її глибину. А тінь, як блудниця. А жінка — свята і крихка. А вилиці — срібні від сліз і від кіс, що втирали Не ноги, а біль; все збагнула, бо все пам'ятала Не вічна душа, а холодна від втоми рука… Кого ти любила? Та ж Бог був убогий, як бог. Хіба що не ти пригасала, а хтось із надсадних. Ти майже свята, ти із вічних пригадувань, ладних За двох помолитись — і вмерти також за обох…

«Нам важко так не вірити, а знати…»

Нам важко так не вірити, а знати, Що є озера, із яких ми люди, Що ріки є, де мусимо втрачати, Що є душа, а іншої не буде. Йдуть човники від Бога і до раю З рибалками і снастю, повні риби. Назви мені усе, чого не маю, І розкажи, чого ми не змогли би. На цій землі, яка горить і тане, Пропалена зорею у зеніті. Ми — в човниках приречені прочани, Упіймані у власні Божі сіті.

«Жалобна пісня ангелів. Слова…»

Жалобна пісня ангелів. Слова Тривають вічно, холодно і тяжко. Планету-крихту вергає мурашка, Якій на серці сонце спочива. Гарячий обрій. Хто його зірки? Хламида часу ветха і дурманна. Мурашці відчиняється нірвана, Неначе брама в простір навпаки.

«Піт ритуалів. Простір як розсадник…»

Піт ритуалів. Простір як розсадник Добра і зла — та світла і пітьми. Ти капельмейстер примхи, розпорядник Початків літа, залишків зими. Прости мені, що сина не народжу, Бо вже мені печалі не стає. Я маю душу, ніби сутінь Божу, Яка — неісходиме і моє.

«Не маєш мови. Ніч тебе знесилить…»

Не маєш мови. Ніч тебе знесилить, Знеславивши слідами на піску. Лаковані сувої снів і милиць Відлунюють зозулиним ку-ку. Від погляду до смерті — ангел тільки, Якому не сповідано душі. І кровоточать ясна від горілки В прозорі ненаписані вірші.

«Запротореність ангела в світ — і минання зерна…»