Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

— Слухай, а про що можна було б написати заяву? — спитав Ранга.

— Та хоча б про те, що по карточках дають поганий рис. От і напишеш начальникові.

— А якому?

— Окружному, певно.

— Ашок, а можна написати заяву, щоб у крамничці давали по чашці чаю і солодких хлібців за три пайси?

— Не знаю, не пробував. Я можу написати заяву, щоб збудували міст через річку. Цього нас учили.

— Таке і я вмію. І щоб збудували міст, і громадський колодязь — це я можу написати.

— А найважче — пряма мова.

— Зовсім ні! От, скажімо, двоє хлопчиків сваряться. Один каже: «Я розумний, я гарний, я хороший. А ти потвора, дурень і нахаба». Підходить до них дорослий: «Негаразд сваритися, дітки…» Що, не годиться? Тоді про інше: про автомашину й гарбу, про лимонад і содову. Лимонад каже: «Йди геть, содова! Я такий смачний, такий солодкий!» А содова вода на те: «Зате я дешева, мене бідняки люблять. Від мене живіт не болить…»

— Та годі тобі! Ото вигадник! — засміявся Ашок.

І тут Ранга згадав про авторучку. Адже їм ще доведеться писати: і заяву, і пряму мову, і твір… А з ручкою щось не те. Ще коли пролунав дзвоник, Ранга з переляку, що не розв’язав задачку і через те провалиться, почав метушитися і впустив ручку на підлогу.

Тепер хлопець витяг її і став роздивлятися.

— Невже зламав? — запитав Ашок.

Ранга провів пером по пальцю, потім по папері — не пише. Спробував іще раз.

— Перо зіпсувалося. Що ж його робити?

Іншої ручки не було. І Ашок не міг дати йому своєї. А крім нього Ранга нікого тут більше не знав.

— Ходімо на базар, купиш нову, — запропонував Ашок.

— Дорого, батько сваритиме.

— То вставиш інше перо. І коштує воно ан [20] п’ять, не більше.

— Ходімо!

Вони побігли. До базару було хвилин вісім ходи, і хлопчики дісталися до нього швидко. Ранга хотів відразу звернути праворуч, та Ашок утримав його:

— Стривай, куди ти? Поглянь, кіно! Йди за мною, — і потягнув приятеля в зовсім інший бік.

Перед афішею вони зупинилися. Розпростерши крила, в блакитному небі ширяла казкова красуня. А внизу видніли куполи палаців і мінарети мечетей. Фільм називався «Небесна фея». У куточку афіші було написано: «Початок сеансів о 6 і 9 вечора».

20

Ана — одна шістнадцята рупії.

— От би подивитись! Може, сходимо? До шести ми напевне впораємось.

— Підемо. Та й іспитів завтра вже не буде. А в селі такого не побачиш, — кивнув Ашок.

Вони справились про ціну й вирішили взяти квитки по чотири ани. Тоді рушили далі. Дорогою читали вивіски: «їдальня Шріканта», «Чистимо речі», «Сьогодні картопля— 3,5 ани, патока — 5 ан», «Борошно вищого гатунку», «Купуйте горіхи», «Продаж медикаментів», «Шкіряні вироби», «Велосипеди — рушай хоч у Делі».

Біля велосипедів вони спинились.

— А ти міг би поцупити хоч один? — поцікавився Ранга.

— Ще й як!

— Таке скажеш! Та тобі як дадуть!..

— А я поцуплю, як нікого не буде!

— А й справді! Давай прийдемо сюди ввечері, коли базар розійдеться. Візьмемо собі два велосипеди та й покотимо в своє село. Ото всі здивуються!

— Стривай!.. Нам же треба полагодити твоє перо. — І Ашок підвів Рангу до якогось вусаня, що возився з гасничкою: вставляв у неї новий гніт. Поруч чекав замовник. З-під густих брів вусань блимнув на хлопчиків круглими скельцями окулярів, прив’язаних ниткою до вух, і буркнув:

— Що, батарейки лагодити?

— Ні, не батарейки. Перо зламалося, — пояснив Ранга, нерішуче простягаючи ручку: чи захоче той братися за таку дрібницю?

— Тільки, будь ласка, швидше, — попросив Ашок. — У нього зараз іспит.

Вусань узяв ручку, повертів її ї повернув хлопчикові:

— Тримай.

— Скільки? — потягся до кишені Ранга.

— За поламані пера грошей не беру! — засміявся вусань.

Ашок відкрутив ковпачок ручки: справді, таки перо зламане.

— Що ж робити?

Вусань порадив їм зайти в крамничку Іграшок і письмового приладдя, тим паче що вона поряд. Друзі рушили туди.

За склом висіло, лежало, стояло, переливалося всіма веселковими барвами безліч іграшок. Хлопці не 8нали, на що й дивитися, стояли перед вітриною і не могли відвести від неї очей.

— Та заходьте! — привітно всміхнувся їм продавець. — Що бажаєте?

— Та авторучку б… — почав був Ранга.

Той виклав перед ним кілька авторучок, мимохідь пояснюючи, якої фірми вони, скільки коштують і яка в кожної перевага.

— Йому перо потрібне. Недороге, — несміливо поклавши руку на прилавок, мовив Ашок.

Ранга дістав ручку. Острах, що продавець розсердиться, був даремним: той спокійно відсунув убік авторучки й висипав на прилавок цілу купу пер, розхвалюючи їх на всі лади. Хлопчики вибрали собі перо. Ашок надумав по-торгуватись і сказав свою ціну: шість ан замість восьми. Ранга штовхнув його: та цить, мовляв. Але продавець поступився, вставив перо і почеркав ним по паперу. Потім кілька слів написав Ашок, за ним Ранга.

— Чудово пише!

До крамнички зайшов хлопчик — їхній ровесник.

— Слухаю? — повернувся до нього продавець.

— Мені б яку-небудь гру-загадку.

Ашок відразу нашорошив вуха й позирнув на прилавок, де відразу наче вродилося кілька барвистих коробок.

— Яку саме? Ось літера «М», літера «Ц», «Супутник», «Зірка», літера «Д».

— Покажіть мені літеру «М».

Продавець узяв маленьку картонну коробочку й дістав із неї кілька червоних клаптиків паперу.

— Покажіть мені, як грати, щоб я вдома зумів сам, — попросив його хлопчик.

Той швидко склав із клаптиків літеру «М» і подивився на хлопчика. Хлопчик кивнув: зрозумів, мовляв. Тепер він спробував скласти її сам. Ашок і Ранга дивились, як це йому вдається.

Та у хлопчика, дарма що він дуже старався, нічого не виходило.

— А тепер спробуй ти, — кивнув продавець Ашоку.

У того літера вийшла відразу.

— Ти, певно, раніше знав цю гру? — здивувався продавець.

Ашок присягнув, що вперше бачить її. Тоді продавець висипав пластмасові шматочки для літери «Д». Ашок уважно подивився на них і цього разу швидко склав літеру. Продавець не міг надивуватися.