Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)
Шрифт:
Гіта запитала Балана:
— Що це?
Але Балан тільки головою похитав:
— Не знаю.
Гіта запитала в мами. Проте й мама не знала. Тоді дівчинка діждалася з гостей батька.
— Що це таке, тату? — запитала вона.
— У місті таку штуковину називають сріблястим птахом. Він неживий, але вміє літати і до того ж дуже швидко. Він навіть переносить по небу людей.
Коли Гіта почула таке, очі в дівчинки стали великі-превеликі.
Вона довго не могла забути батькових слів і все дивувалася: що ж це за птах такий?! Дуже ж бо він чудовий, цей великий, далекий світ, якщо в ньому водяться сріблясті птахи, які можуть літати
Та ось одного разу — сталося це ясного тихого ранку — великий світ сам прийшов до їхнього маленького села.
Гіта саме збиралася піти на вулицю, побавитися із своєю найкращою подругою Камалою. Але тільки-но переступила поріг, як побачила величезну вантажну машину, що з ревом в’їжджала в село. З машини вискочили якісь галасливі чоловіки. Вони поговорили з її батьком, з іншими батьками, а тоді стали обмірювати пустку, де Гіта із своїми друзями грала в квача. Потім вони поїхали.
На другий день чоловіки приїхали знов. У кузовах їхніх вантажних машин було повно якихось механізмів, цегли, лопат, східців.
Батько сказав, що східці, лопати, цегла, механізми, вантажні машини й робітники приїхали сюди для того, щоб посеред їхнього села виріс великий світлий будинок.
Новий будинок посеред села! Це було дуже цікаво. Будинок ріс швидко — просто на очах. Поряд з ним усі інші сільські хати з покрівлями із пальмового листя видавалися маленькими халупами.
Ну, а робітники? Ніколи в житті Гіта не бачила таких заклопотаних людей. Цілий ранок вони грюкали молотками; дзижчали пили, брязкали лопати. І, здається, робітники зовсім ніколи не стомлювались. Тільки в обідній час вони давали будинкові спокій, щоб і той трохи відпочив і подрімав на сонечку, а самі сідали в затінку мангового дерева, розгортали свої згортки й діставали з них рисові перепічки та сочевичну кашу. Вони їли і теревенили з дітьми. Для Гіти це була найцікавіша мить.
— Як вам подобається ваш новий будинок? — запитав якось дітей робітник у яскраво-жовтому тюрбані.
— Наш?! — здивувалися вони.
— Звичайно, ваш. Будинок цей — ваша перша школа.
— Школа?!
Гіта пошепки повторила це слово. Ні, раніше вона його ніколи не чула. А може, школа — це теж якась химера із великого світу? Як сріблястий птах?
Вона хотіла була запитати про це в дядечка, але так і не зважилася. Гіта поглянула на свою найближчу подругу Камалу, а Камала подивилася на інших дітей, і ті витріщилися на Гопу, тому що Гопу був найвищий між них, тому що він був найдужчий і найсміливіший, тому що він був їхнім вожаком, хоча й ходив завжди в подертій сорочці і не завжди… умивався.
— Що таке школа? — відважно запитав Гопу.
Робітники голосно засміялися:
— Хо-хо-хо! Ти не знаєш, що таке школа?
Але Гопу — недарма він був найдужчим і найсміливі-шим — повторив запитання:
— Що таке школа?
Чоловіки ніяково перезирнулися. А Гіта подумала: «Б’юсь об заклад на що завгодно, вони й самі не знають!»
Тоді дядечко в жовтому тюрбані відкашлявся і сказав:
— Знаєш, ми й самі ні разу не були в школі. Але я чув, що це таке місце, куди треба завжди приходити чисто вмитим.
Гіті це не дуже сподобалося. Звичайно, приємно бути вмитою… Інколи! Але кому охота весь час ходити вмитим?
Тут у розмову втрутився чоловік із кумедними вусами:
— А я чув, ніби школа — це щось таке на зразок
в’язниці, звідки випускають тільки на ніч.Гіті це ще дужче не сподобалось. У неї навіть мурашки забігали по спині. Певна річ, вона ні разу не була у в’язниці, але чула, що говорили про в’язницю батьки.
А інший робітник, геть лисий, додав:
— Ще гомонять, ніби школа — це таке місце, де треба бути слухняним і робити все, що звелять. А коли не послухаєшся, вчитель покарає тебе — ось так! — І він добряче ляснув себе по голій нозі.
Гіта схопилась і кинулася навтьоки.
Вона бігла щодуху, а серце тріпотіло у грудях, наче спійманий птах.
Цієї ночі Гіті не спалося. І не тому, що її кусали москіти. Зовсім ні, але щось нове і страшне проганяло від неї сон.
Школа, вчитель… Ці слова не йшли їй з думки, і незабаром Гіта відчула себе зовсім нещасною. І до мами не можна було піти; вона розмовляє з батьком у сусідній кімнаті, а всім добре відомо, що діти не повинні втручатися в розмови батьків. Гіта прислухалась до їхньої розмови і, почувши слово «школа», затамувала віддих.
— Нова школа буде готова наступного тижня, — сказав батько. — Я радий за нашого Балана.
І тут мама сказала:
— А я — за нашу Гіту. Адже школа не тільки для хлопчиків.
Гіта не йняла віри. Невже мама — її власна мама! — пошле доньку в цей жахливий дім?!
— Так, я чув, що не тільки для хлопчиків. Але моя дочка до школи не піде!
Гіта полегшено зітхнула. Вона б обняла батька, якби тільки посміла.
Але знову почувся мамин голос:
— Але чому? Адже нам не доведеться навіть платити за навчання.
Гіта похолола від жаху і в розпачі прикусила губу, їй раптом закортіло крикнути на весь голос: «Ні! Ні! Ні!»
Батько розважливо сказав:
— Чому? Хіба ти і твоя мати коли-небудь ходили до школи? Ні! Та з тебе вийшла господиня, дружина і мати анітрохи не гірші, ніж із будь-якої вченої жінки.
Певна річ, Гіта не могла зрозуміти всього, що казав батько. Зате їй було ясно, що він не хоче посилати її до школи. І вона відчула себе зовсім щасливою.
А втім тільки на міль. Тому що мати двічі кашлянула, а це означало, що вона збирається сказати щось дуже важливе. 1 вона справді сказала:
— Так, Гіта — дівчинка, але все одно я хочу, щоб вона ходила до школи і вчилася різних наук. Це буде корисно. Це буде корисно і для неї, і для нашої країни. Кажуть, на відкриття школи приїде сам міністр.
— Ну що ж, із поваги до тебе я запитаю Гіту, чи хоче вона ходити до школи. Якщо вона скаже «так», хай буде по-твоєму, якщо ж «ні», хай сидить дома. Ти маєш рацію, час міняється дівчинка повинна сама вирішити.
Гіта весело усміхнулася. Цілком зрозуміло, вона ніколи не скаже «так», і батько ніколи не пошле її до тієї страшної в’язниці.
На другий день, коли батько запитав, чи хоче вона ходити до школи, Гіта твердо й упевнено заявила:
— Ні!
Мама дуже здивувалась і стала її умовляти, але Гіта вперто похитала головою.
— Ні!
Така відповідь дуже образила й засмутила маму. Гіта ясно бачила це по її очах А маму кривдити нелегко, якщо ти її так любиш! І Гіта мерщій чкурнула з дому.
Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки — недаром він був гончарем.