Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

— Це ти?! — вражено прошепотів я.

Очі її розширились від здивування, задзвеніли браслети.

На лобі в неї була чорна цятка, обведена червоною фарбою; в косі — маленька біла квіточка. І вся вона була схожа на небесну діву.

Я стояв, наче остовпівши. Дханам оглянулась і махнула мені рукою: мовляв, піднімайся. Я піднявся. Між нами була всього одна сходинка.

— Що тобі треба, кажи скоріше! — шепнула вона.

— У мене до тебе діло.

— Яке?

— Я тоді обдурив тебе, твій перстень я не продав, ось він, — я простягнув руку. — Він ще потрібний тобі?

— Дай сюди, — сказала вона.

— Спустись на цю сходинку й візьми сама!

Вона спустилась, ухопила перстень з моєї долоні й стала пильно розглядати його. Я був від неї так близько, що мимохіть потягнувся до неї, наче метелик до полум’я свічки, але вона знов відштовхнула мене й побігла нагору.

— Дханам! — покликав я.

Відповіді не було.

— То мені йти? — безтямно спитав я.

Вона промовчала.

— Скажи мені тільки одне, гаразд?

Вона запитливо подивилась на мене.

— Два рази ти мене відштовхнула, і я знаю чому. Першого разу, ввечері,— за те, що я віддав твого персня. Так?

— Ні,— похитала вона головою.

— А зараз — тому, що ти дістала свій перстень. Так?

Дханам здригнулась, як розлютована змійка. Різким рухом зірвавши перстень з пальця, вона кинула його вниз.

— Візьми і йди геть. — І, задихаючись від гніву, грюкнула за собою дверима.

Казка мого кохання скінчилася.

Кажуть, ніби згодом вона вийшла заміж за суддю, який оселився в тому самому занедбаному будинку, де ми гралися. Більше я її ніколи не бачив…

Переклад з телугу О.Лєнік.

Поттеккат Маленька господиня

1

Дощ лив без упину вже кілька днів. Над землею здіймався легкий туман і тонким серпанком оповивав гаї та пагорби. Рівний, одноманітний шелест дощу порушував, зрідка налітаючи, дужий вітер. Сірі хмари нависали так низько, що неможливо було визначити час: хоч день іще не згас, сутінки над рисовими полями густішали з кожною хвилиною.

Поки я розмірковував, чи й справді вже вечір, дощ раптом припинився. Довкола голосно заквакали жаби, задзвеніли цикади. Почуття самотності, звичайно властиве людині, яку застала в дорозі ніч, дедалі сильніше охоплювало мене.

Час від часу десь на північному заході спалахували блискавиці, неначе там запалювали величезні сірники, але гуркіт грому до мене не долинав.

Ці місця були мені зовсім незнайомі. Випадково опинившися тут у негоду, я змок до рубця, і кінець кінцем збагнув, що збився з дороги. Довкола ні душі. Праворуч стояв темний ліс, попереду лежали безмежні рисові поля, з двох інших боків бовваніли пологі пагорби.

Керала [29] мальовнича навіть і за такої погоди, вона не схожа на всі інші райони Індії. Та зараз мені було не до красот природи. Холодний страх і тривога дедалі сильніше стискали серце. В лісі тоскно й одноманітно шуміли велетенські дерева. Скрізь бігли потоки брудної іржавої води.

Знов полив дощ. Я підтикав дхоті, міцно затис під пахвою книжки, розкрив парасольку й попрямував уперед, намагаючись триматися дамби, що розгороджувала поле. Але невдовзі дорогу мені перепинив канал.

29

Керала — штат на південному заході Індії, один із типових для країни закутків, де багато порослих лісами гір та пагорбів.

Довелося зупинитися. І цієї миті я почув тихе схлипування. Я підняв парасольку й роззирнувся: праворуч від мене, над самісіньким каналом, стояла маленька людська постать.

Я підійшов ближче. Мене, мабуть, помітили, бо схлипування припинилося. Це була дівчинка років одинадцяти, не більше. Худе темне тіло ледь прикривала якась благенька шматина. Більше на дівчинці нічого не було. Живіт глибоко запав. Ребра проступали так виразно, що їх можна було перелічити. На голові у дівчинки був зроблений із листя старий-престарий, схожий на справжнє решето капелюх-парасолька з широкими крисами. З-під крис вибивалося темне густе волосся.

Кап-кап-кап… — падали на дірявий капелюх важкі діамантові краплі дощу і, майже не затримуючись, збігали по голому тілу. В руках дівчинка тримала якісь пакунки і пляшку з відбитою шийкою, наповнену, мабуть, гасом. Із складок її лахманини витикалися дві чи три паппатти [30] . На пальцях правої руки я розгледів кілька залізних обручок.

Посиніле від холоду личко вражало неприродною худорбою і блідістю, та все ж дівчинка була дуже вродлива.

На мене дивилися гарячі, як жаринки, злякані оченята. Маленька незнайомка стояла непорушно, як статуя.

30

Паппатта — прісна перепічка.

— Що ти тут робиш, дівчинко? — привітно запитав я.

Вона не відповіла.

— Чому ж ти мовчиш? Може, ти ждеш когось?

— Мені треба на той бік, а перейти не можу… Якщо батько не діждеться мене… — І вона знову заплакала.

На смаглявих щоках пролягли дві блискучі від сліз борозенки.

Підійшовши ближче до каналу, я побачив, що містка й справді немає. Очевидно, його знесла вода, що піднялась від дощу.

— Не бійся, дівчинко, — постарався я втішити її.— Я допоможу тобі. А де твій дім?

— Там он, за пагорбом.

Я звелів їй почекати, а сам пішов берегом і метрів за двісті знайшов стовбур хлібного дерева, що, впавши, правив раніше за міст.

Ми перейшли через канал.

— Далеко звідси до шосе? — поцікавився я.

— Не близько, — протяжно й серйозно відповіла дівчинка. — Треба йти до десятого стовпа.

Я знав, що коли навіть дістануся до шосе без особливих перешкод, то навряд чи встигну сісти на автобус, який іде в Кожікоде. Тому я вирішив попросити притулку в своєї маленької попутниці.

— А можна буде у вас переночувати?

Дівчинка мовчки кивнула й усміхнулась.

— Ти мене нагодуєш?

— Звичайно, — раптом осмілівши, відповіла вона.

— Як тебе звати?

— Мані.

— Хто ж у тебе вдома?

— Батько і два брати. Мама померла ще торік.

— А що робить батько?

— Раніше він збирав пальмовий сік. А тепер лежить… упав з дерева й поламав руки та ноги.

— От бідолашний! — зітхнув я. — Хто ж вас годує?

Дівчинка не відповіла.