Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

Потім я відпочивав на веранді, а Мані годувала батька.

Минуло з півгодини. Я зазирнув на кухню, і перед моїми очима постала цікава сцена. На приступцю, випроставши ноги, сиділа Мані, на колінах у неї йорзало маля. Поруч з сестрою сидів з мискою в руці старший хлопчик, Келлан. Маля зрідка роззявляло широко ротика, і тоді Мані обережно вливала в нього трохи юшки. Мані також їла. Але що то був за харч! Знайти хоч одне рисове зернятко в мисці водянистої юшки, напевно, було так само важко, як відшукати на дні моря коштовну черепашку з перлиною.

З

Час було подумати й про сон. Хоча господар і запрошував мене лягти в кімнаті, я вирішив улаштуватися на веранді. Мані гостинно запропонувала мені стареньку ковдру, очевидно, єдину в домівці. Але я, певна річ, відмовився, ліг на стару циновку, підклав під голову дощечку, вкрився своїм піджаком і заплющив очі.

Мані погасила лампу, замкнула двері. Спливали хвилини… Знову припустив дощ… І хоча навіс над верандою був щільно встелений пальмовим листям, вода знаходила невидимі для ока шпарини й тонкими цівками стікала донизу. Ноги в мене змокли. Потім намокла циновка. Я встав і перебрався на інше місце. Знову ліг і тільки встиг подумати, що всі мої злигодні закінчились, як непрохана цівка води попала мені прямісінько у вухо… Я схопився і більше не лягав. Накинувши на плечі піджак, я сів на циновку і підібгав під себе ноги.

За чверть години дощ припинився, небо швидко стало чисте. На заході яскраво засяяв місяць. Чарівним світлом спалахнули далекі голубуваті гори. Дощові краплі блищали на листі, наче діаманти. Спати не хотілося. Я сидів і розмірковував про Мані та її батька. Я думав про чесність маленької господині, про її бистрі, спритні рухи і вміння практично міркувати. Яке велике в неї почуття власної гідності, яка вона мила, добра й обхідлива! І який мужній і терплячий бідолашний батько!..

Так, переді мною постала невесела картина безпросвітної нужди й горя, але всі нещастя, що спіткали цих людей, всі злигодні не могли витіснити з їхніх сердець любові та безмежної відданості одне одному… В цьому їхнє справжнє багатство. Ось він, той неоціненний скарб, якого не можуть одібрати у них навіть бундючні багатії. Злидні пригнітили зараз цього селянина, але вірна любов, що сяє в усмішці його маленької доньки, завжди з ним і завжди допомагатиме йому жити…

Що ж я побачив сьогодні? Сім’ю, яка існує на одну ану в день! Так, на одну ану, яку ми в місті віддаємо за чашечку кави, живуть четверо людей. Але вони не задумуються над цим: у них немає на це ні часу, ні сили.

Ось візьмімо, наприклад, хоча б Мані. Тим часом як її щасливі ровесниці в місті ходять до школи, а потім розважаються і веселяться, вона з ранку до вечора плете циновки і утримує всю родину. Вона не може навіть купити собі ароматичної олії, щоб намастити волосся.

Перед щасливцями в місті відкрито весь неосяжний світ, тим часом як для неї весь світ — рисове поле, пагорб і ліс, який можна побачити з його вершини. Та ще убога крамничка, де вона зрідка купує якусь абищицю. Дівчинка день у день бореться з нестатками, змагав їх титанічним зусиллям.

Я прокинувся на світанку. Мене розбудив різноголосий хор пташок. Але Мані підвелася раніше за мене. Вона вже відчинила двері, засвітила лампу й узялася до роботи.

Я встав, умився, одягнувся й пройшов до Чату, щоб попрощатися. Тільки тепер я зміг гаразд розгледіти його. У нього було темне, заросле обличчя. Цей бідолаха нагадав мені обсмалене блискавкою криве дерево, яке я бачив одного разу на березі ріки.

Я дав Чату рупію; очі його наповнилися сльозами, і він став дякувати мені:

— Хай благословить вас всевишній за ваше добро…

Я не дослухав його: на це мені забракло сили.

У дверях стояла Мані.

— На, Мані, це тобі,— подав я їй вісім ан, — купи собі щось із одежі.

Мані показала мені, як пройти до шосе, і ми попрощалися. Я став спускатися вниз крутою стежкою.

Уже простуючи полями, я обернувся і глянув на вершину пагорба. Там непорушно стояла маленька господиня й дивилася мені услід.

Переклад з малаям Н.Тищенко.

Р. К. НАраян Ляпас

— Скільки буде, якщо шістнадцять помножити на три? — спитав репетитор.

Хлопчисько тільки кліпав очима й мовчав.

Учитель ще раз повторив запитання, і учень, уже не замислюючись, випалив: «Двадцять чотири». Репетиторові здалося, ніби губи в хлопчика смикнулися від єхидної посмішки.

Учень частенько морочив учителя і всіляко намагався уникнути прямої відповіді. Репетитор ще кілька разів виправляв помилку, але хлопець стояв на своєму: «Двадцять чотири». Хіба зможе цей шибеник одержати на екзаменах 50 балів [34] і перейти — після другої переекзаменовки — в наступний клас? Ніколи! Проте його батьки наївно вірили в чудо.

34

В індійській школі 100-бальна система.

Під час чергової відповіді: «Двадцять чотири» — кров шугонула учителеві в голову, але він стримався і в останній раз перепитав:

— Ну, скільки ж буде?

Та коли учень уперто повторив те ж саме, в учителя увірвався терпець, і він дав хлопчиськові дошкульного ляпаса.

Хлопець відразу ж розревівся.

Учитель злякався того, що сталося, і почав заспокоювати свого мучителя:

— Годі, не плач, прошу тебе, не треба плакати…

— А я все розповім, — схлипував той.

— О, ні, не треба… — просив учитель, сторожко поглядаючи на двері. Ще добре, що дитяча кімната була розташована далеко від кімнат батьків.

— Однаково, я все розповім мамі,— вів своєї плаксій.

Батьки мали хлопця за янголя.

Він і справді був з виду досить милим: ямки на щоках, довгі вії, білі випещені руки, от тільки крилець за спиною не вистачало. Хлопець був у батьків єдиною дитиною, і вони не шкодували на нього грошей.

Для свого сина вони збудували дитячу кімнату, обставили її зручними меблями, накупили дорогих іграшок, подарували педальну машинку, щоб він їздив на ній по садку. В буфеті завжди були різні сорти цукерок і печива. Батьки покладалися на синову розважливість. Вони надто довіряли йому і тому на багато що дивилися крізь пальці.

Хіба можна заперечувати дитині й вимагати, щоб вона напружувала свій розум? — з почуттям зверхності заявляли вони вчителеві.— Так можна легко занапастити дитину. Все слід робити розумно, бо інакше не можна виростити повноцінного громадянина.

— Авжеж, звісно, — машинально погоджувався репетитор, хоча з кожним днем більше й більше переконувався, що для того, щоб із хлопчиська виріс повноцінний громадянин, потрібні не пестощі, а палиця вартістю в одну ану, яку він ладен був купити за власні гроші.

Для вчителя ці уроки перетворилися на каторжну працю, і компенсував він свої зусилля тільки тим, що першого числа кожного місяця йому вручали тридцять рупій. Щодня вчитель витрачав на заняття три години, причому перші півгодини він обов’язково вислуховував від батьків найрізноманітніші міркування про дитячу психіку. Батько писав дисертацію про дитячу психологію на здобуття ступеня магістра, а мати теж збиралася стати бакалавром. Вони щодня морочили йому голову своїми теоріями й намагалися переконати, ніби їхнього милого синочка зроблено із крихкого скла. Вчитель змушений був погоджуватися з ними, хоча сам вважав, що потрапив у найми до маленької горили.