Дунайські ночі

— Так. Цілком, — відповів, не задумуючись, «Бізон». — Вони вже займають заздалегідь підготовлені позиції.

— Чи не замало часу у вас для підготовки? — спитав Чарльз Вільсон.

— Встигнемо! Ми передбачили все, що в силі передбачити людина. Ручуся, моя машина почне працювати за наміченим планом точно в строк.

Даллес-молодший, Вільсон і містер Ге засипали Крапса запитаннями.

Даллес-старший мовчав. Він сказав усе, що хотів. І тепер сидів нерухомо, його погаслий зір, важкі руки благочестиво складені на животі, похмура гідність обличчя і трохи нахилена вправо голова свідчили про те, що він уже віддалився від обговорення, наблизився до неба, веде внутрішню розмову з богом.

Відповідаючи на запитання, «Бізон» мимоволі раз у раз кидав погляд на державного секретаря.

Завжди спостережливий Крапс раптом побачив таке, чого раніше не помічав, не відчував в особі невмолимого, невгамовного борця проти комунізму, борця № 1.

На Джоні Фостері Даллесі були надзвичайно добротні, свіжі, дорогі, зроблені золоторукими майстрами кравецьких, швецьких, галантерейних та ювелірних справ: черевики, штани, сорочка, запонки, персні, годинник, галстук. Але те, що було справжнім Даллесом, одряхліло, віджило свій вік. Такі очі, як у Далеса-старшого, бувають лише у людей, які стоять одною ногою в могилі, — звернуті в себе, розглядають свої численні хвороби, заздрять усьому живому.

«Бізон» чемно відвів погляд од Даллеса-старшого, віддаючи свої симпатії містеру Ге. Цей молодший, перспективніший. Дивлячись на нього, забуваєш, яка доля чекає тебе через три-п'ять років, про те, що й тебе може згубити рак.

Відпочивши в мовчанні, в молитвах до бога, Даллес-старший ожив. У тиші кабінету знову пролунав його хрипкуватий голос, який звик промовляти тільки найвищу мудрість:

— Майте на увазі, Артур: які б не були наслідки операції, ми все одно матимемо виграш. Все одно переможемо ми, чи лишиться червона зірка в Будапешті, чи її викинуть звідти «люди закону Доджа». Нашу перемогу ми порівнюватимемо з перемогою, яку в свій час здобули в Хіросімі і Нагасакі. Так! Угорська бомба вибухне, як перша атомна…

Ще довго засідали тієї ночі «перші американці».

А в Будапешті, саме тоді, коли для нього у Вашінгтоні готували бомбу, сяяло сонце, тисячі й тисячі угорців відпочивали на березі Дунаю: купалися, загоряли на пляжі, бродили по горах і лісах Буди.

Дозрів виноград на сонячних схилах Токаю.

Безтурботно котила свої води повна До краю Тиса. Мирно диміли труби Чепеля.

Були теплі тихі дні, і невидимо насувалась на Будапешт осінь.

Тихо і тепло було й на східних кордонах Угорщини, в горах, звідки тече на угорську рівнину Тиса, — в Закарпатті.

ОСТАННІ ДНІ РАНДОЛЬФА КАРТЕРА

Зразу ж після від'їзду генерала Крапса з важливою місією до Вашінгтона, Картер одержав короткочасну відпустку. Несподівану, позачергову. Це була щедра нагорода шефа за плідну працю Картера у «Відділі таємних операцій». Велику роботу завершено. Вона почалася ранньою весною, не припинялася влітку і вимагала серйозного напруження сил кращих майстрів європейської філії Центрального розвідувального управління. Ця робота має скромну кодову назву «Проблема № 1».

Вклад Рандольфа Картера у цю масштабну, старанно продуману акцію, якій незабаром належало перетворитися в життя, приголомшити світ, був порівняно невеликий, проте Картер пишався тим, що зробив. Мала бджола, а й та працює. Один рядок цієї операції вартий товстого тома історії минулої холодної війни.

Картер вирішив повеселитися в Данії, Голландії, Італії, Іспанії, Франції — шеф не поскупився на долари.

На другий день, провівши генерала, Картер виїхав з Мюнхена. Через кілька годин польоту «каравела» приземлилася в Данії, на аеродромі Каструп, найжвавішому перехресті міжнародних авіаліній. Велетенський аеровокзал — легкий білосніжний бетон, дзеркальне скло, кольорова пластика, — головний аеровокзал Скандинавії, буквально кишів людьми, які чекали посадки на літаки, що прямували в усі кінці світу.

Підхоплений гомінливим натовпом, Картер повільно побрів аеровокзалом. Дивився і радів. Він нікуди не поспішав.

Земний храм повітряних пасажирів сповнений стриманого гулу людських голосів. Здається, ніби всі присутні тут бурмочуть молитви. І кожен молиться своєму богові. Мандрівники — люди всіх кольорів і відтінків — жовті, чорні, коричневі, білі. Японці, іспанці, бразільці, новозеландці, канадці, австрійці, гомінливі, веселі парижани і мовчазні серйозні англійці. В руках у людей сумки й портфелі, пледи й шуби, заховані в прозорі нейлонові мішки. Деяких супроводжують розгодовані, вимиті і надушені собаки в намордниках і маленькі кудлаті песики в попонах, з бантиками на шиях.

Осторонь, по особливій аеровокзальній дорозі, на конвейєрних стрічках рухаються чемодани, скрині, саквояжі, обліплені різнобарвними ярликами готелів п'яти частин світу.

Там і тут мчать на дитячих самокатах, спритно відштовхуючись ніжкою, даруючи пасажирам милі посмішки, гарненькі датчанки, одягнені в уніформу компанії БАБ.

Майже не замовкають радіодиктори. Англійською, французькою, німецькою, іспанською мовами повідомляють про прибуття літаків з Рейк'явіка і Парижа, Праги і Москви, Рима і Мадріда, Делі і Токіо, Анкари і Каїра або оголошують посадку в «каравели», що відлітають у США, Африку; Індію.

Картер жадібно, на повні груди вдихнув повітря далеких мандрів, ніби покружляв на яскраво розмальованому глобусі і відчув себе людиною всіх широт. Про те, що він бос «Відділу таємних операцій», не згадав ні разу.

Та перебувати в такому стані йому судилося недовго.

Перед тим як виїхати з аеродрому, Картер кілька хвилин блаженствував у барі. Палив, пив прославлене карлберзьке пиво і складав програму свого одноденного перебування в Копенгагені — скандинавському Парижі. Зупиниться в готелі «Три соколи». Поснідає, візьме машину і поїде в Кронбсрг, у замок на березі протоки Зунд, що розділяє Данію і Швецію. Там, кажуть, страждав шекспірівський Гамлет. Повернеться додому в обід і замовить квиток на нічний літак до Гааги. Ввечері піде в Тіволі, найвеселіший заклад Копенгагена. Погомонить за квартою пива і порцією гарячих червоних сосисок з студентами, що веселяться у знаменитому шинку «Біля парома» на березі ставу, в якому відбиваються вогні фейерверку.

Приємні роздуми Картера були порушені. Він раптом відчув на собі надзвичайно пильний погляд і змушений був згадати, що він не простий смертний, а працівник важливого управління американської розвідки. Чим же він привернув до себе увагу і, головне, чию? Картер обережно, дуже акуратно оглянувся, байдужими сонними очима пошукав джерело своєї тривоги. Люди, які сиділи поблизу, за сусідніми столиками, не звертали на нього ніякісінької уваги. Для них він не існував. А той самотній, згорблений, сивий, з червоними вухами джентльмен, що сидить на високому стільці біля стойки бармена, теж не підозрює про його існування. У спини немає очей.

Картер заспокоївся. Даремна тривога. Проте, на всяк випадок, він розплатився і вийшов з бару.

Продираючись крізь юрбу пасажирів до виходу, Картер забув про цю дрібну подію. Але, сідаючи в таксі, він змушений був згадати про неї. Йому здалося, що в людському потоці, перед дверима вестибюля, майнула сива, з червоними вухами голова джентльмена, який кілька хвилин тому сидів у барі на високому стільці.

Стежать? Хто стежить? Картер безжально відкинув свій датський план, який обіцяв приємні розваги. До готелю «Три соколи» він не поїхав, а попрямував у генеральне сасовське агентство і замовив квиток на перший літак до Голландії.