Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

заговорив гаряче, наче слідчий на допиті.
– Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про

які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви

могли б бути їй батьком… З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?

Отже, давайте почнемо з самого початку.

– Цей початок відкине нас років на двадцять назад, - зітхнув відвідувач.
– Навряд чи в

нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не

бачимося. Вона не повинна знати,

що я піклуюся про неї.

– Ми замкнемо двері, - відповів лікар.
– А щодо часу… Часу в мене вдосталь, я не

спішу…

Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.

– Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати… - зауважив він.

І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.

*

– Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені

не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий

заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася

середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар’єри -

студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів - я

нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних

закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.

Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської

психіки. Пам’ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, висловлюючи

непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв -«кесарю

кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення,чи (за

Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються

з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена

каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу

природи.

Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це

відійшло на другий чи навіть сто другий план.

І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути

своє минуле, посміхнутися йому - чи, швидше, самому собі - й поміркувати, чого мені ще

бракує… Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.

Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір’я - там відпрацьовували «літню

практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню

працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.

Нещасні діти - п’яти- чи шестикласники - розбрелися по шкільній присадибній

ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур’яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це

дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали

близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них - ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній

дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий

горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива

для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за

рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив

головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до

тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що

буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом

безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.

Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:

якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за

хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.

Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона

поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі

трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка

тягнеться за новою стеблиною.

«От падлюка!» - подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся

споглядач та експериментатор.

Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось

брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого

не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна

голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту

сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось

говорив… Я не витримав і вискочив за поріг.

Поки я оббігав будинок, там, на подвір’ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і

стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі - так

швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було

схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось

обм’якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не

вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір’ї в будній літній день було