Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

час запиналася. Матуся всіляко її нахвалювала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.

– Бачиш, як усе добре?- пошепки сказав мені батько.
– Хіба це жінка? Непорозуміння

якесь…

– «Кинь у неї камінець!» - так само пошепки пожартував я, але тато мене не зрозумів.

Він хвалив мереживний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.

Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дурненькою, що в той же вечір я

зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, дурепа

розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було

справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обіймах, перезрілі кузини дивилися з

обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із

зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло посміхалася, не вірячи своєму

неочікуваному щастю, і поглядала на мене круглими закоханими очима. Вона не розуміла, що їй випала рідкісна можливість - бути присутньою на власному похороні.

Я подумав про це і зареготав…

Дурепу звали Ася. Ім’я мені подобалося. Все ж інше і ній для мене вже було тліном.

Ім’я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.

Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зустрічатися з нареченою,

входити в роль нещасного рятівника «заблуканої у наркотичних хащах душі». Батьки, у

свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого

вважали за потрібне запросити на урочистість.

Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед треба було завітати в дім нареченої.

Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голодно, але весело. Дві дівчинки і

двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та

іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розридалася і тричі мене розцілувала.

Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже

смачно!

Я водив Асю в театр, у кав ‘ярню, в цирк. Ті очі майже завжди двоїлися від сліз. Я

навіть не уявляв, що таке малесеньке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила

для мене хусточку з нашими іменами.

Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном

Нестерова, а потім ще з півгодини перед іконою Божої матері XII століття. А потім із

вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так

наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої

спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався помічати лише «потрібні» деталі щоб «не

розкиснути»: як вона геть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як

говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як дивиться (тваринний відданий погляд!)…

– Правда, огидно?- підморгував мені батько.

– Авжеж, тату!
– погоджувався я.

– От і розумник!
– казала мама.
– Потерпи ще трохи, вже скоро…

Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і любов’ю, напували чаєм, пригощали

пирогами.

– Ти така худенька, - зітхала мати, - але нічого - ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе…

– Так, - підтримував і батько,- будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина

має жити достойно!

– А восени поживете в нас на дачу!
– вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в

нього поки що не було).

– А потім до нас, на Мальдіви!
– запрошував дядько Володимир і тітка Світлана

(вочевидь, вирішили емігрувати і вже обрали те, що хотіли).

І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів, вона сміялася разом з усіма. І її сміх

бринів, як той велосипедний дзвінок із мого дитинства…

За два тижні до весілля я почав погано спати…

А потім написав листа…

…День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу

смужку. Як сказала матуся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люстра і

ретельно причісував волосся, засував у петлицю маленьку білу троянду, мама урочисто

ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з кишені дві коробки -

одну пласку, другу - круглу.

– Тут обручки, - сказала, простягаючи останню.
– Для неї - з фіанітом, але ти скажи, що це діамант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже… А тут, -

матуся простягла пласку коробку, - те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не

забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти

знаєш. І пам’ятай: ми пишаємося тобою, синку!

Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збиралася, я чекав у дворі біля

машини, а її брати-сестри знову повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими

носами немов веселі цуценята. Такі кумедні!

Вона випливла з темного під’їзду, як біла ладдя. І ноги були дуже гарні. I відкрита

сукня підкреслювала неочікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від цих

вічних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні.. Я

посміхнувся до неї.

Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі матусі на білому святі в таких

випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, шепотіли на

вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!». «Пам’ятай про рукавички!» - напучував батько.

Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкращому готелі міста. Біля порога

Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас вулицями

міста. Міста, яке вона побачить востаннє…