Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Плетуть, ніби віником розмахують…

Частина 10

…Я почала їсти. Точніше - купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб - це

пам’ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!

Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик

черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це - згодом.

Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще

трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині

вібрацією, тому часом я тримаюся за серце…

Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?

Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття - пережити

себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і

починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський

матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що

починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху

– все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася

їхня справжня сутність.

Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.

Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.

Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.

Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.

Біла церква всередині яйця.

Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків…

Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.

Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошуканий, такий коханий і

ненависний, такий самотній. Летить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече

під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби

цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе

слівце… там, коли-небудь… А може, й ні.

«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання, почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги камінчики -

щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі кайданків, але їх так багато. Деякі -

відриваються з кров’ю… І я біжу.

Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися… Я хочу

зрозуміти, хто я. Хто я… Хто я… Хто я…

…Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як тихенько прочиняються двері. Не

хочу й не можу оглядатися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за

вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі нагадують розворушені хмари грозового неба.

Синя, блідо-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здіймається над насичено-

зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка - ще не дощ, але щось

дуже подібне до того - легка, прохолодна пелена, наелектризована та волога, котра

посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.

Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на

«їстівних» полотнах Арчибальдо.

– Чудовий пейзаж, чи не так?- почувся з-за спини чоловічий баритон.

Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.

– Можливо… - знехотя відповіла я. Щойно тут перебуло десяток людей - медсестра, санітар, нянечка, головлікар…

Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспілкуватися. Алея цього не хотіла.

Доведеться постояти край вікна, поспостерігати, як почнеться дощ…

– Це ваша улюблена погода?
– знову запитав голос.

– Не знаю… - Я більше нічого не могла з себе вичавити.

– А спілкуватися ви не хочете, - продовжував набридати невідомий співбесідник, -

тому що ви всіх бачите наскрізь…

– Не всіх, - виправила я, - але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.

– Невже?
– здивувався голос.
– Отже, я вам не цікавий?

– Аж ніяк.

– Ви завжди так ставитеся до людей?

– Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую

розмовляти.
– Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене

здатність любити живих людей». І… - раптом додала я, - плакати…

– Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов

дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так!

– Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п’ять

хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище - просто встану й піду. До того

ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот

і м’ясисті вуха. Він засміявся.

– Нічого немає смішного!
– сказала я.
– Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка

завжди проглядають риси хлопчика - того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-

лізуть назовні.

– Аз жінками хіба не те саме?

– Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або

десятий - робить непізнаваною.

– І тому краще дивитися в скло?..

– Можливо… - нарешті посміхнулася я.
– У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

– Невже вам так набридло власне обличчя?

– А хіба з вами такого не буває?

– Не буває…

– Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі

подобається все.

– Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, - констатував голос.
– Але ж ви нічого

про себе не знаєте…