Дядечко на ім’я Бог

Через тиждень після повернення в «44» я зустрів Антона — колись ми разом тягали кабелі на ТБ. Виявилося, що він тепер на творчій роботі. «Давай до нас, нам конче потрібні автори!» — покликав Антон після третього дрінку «Ред Лейбл». Я подумав і погодився, а чому б і ні? Так що тепер я придумую сценарії для гумористичних шоу на телебаченні, тож не дивуйтесь, що вони такі тупі. Але платять непогано.

Бірма народила цуценят, аж чотирьох. Я не знаю, чи щаслива вона від факту материнства, але я точно радів, незважаючи на неабиякий клопіт. Цуценята мали попит — їх досить швидко розкупили. Одного я подарував Ромчику, Віриному малому. Він такий прикольний, дуже розумний і кмітливий. Я про малого, а не про цуценя. Хоча цуценя також прикольне: грайливе, але слухняне — виросте гарний пес.

У мами також усе гаразд. Вона більше не вживає слово «інфантильний», і взагалі, здається, нарешті визнала в мені дорослу людину. Незламно б’ється в міськраді за вигідні земельні ділянки під будівництво й опікується Вірою і Ромкою. Навіть після того, як вони переїхали, мотається туди-сюди на машині, як тільки випадає час. Мені здається, їй не вистачає поруч онука. Щодо мене, то тут я не просунувся ні на крок. Не щастить поки що. Я б із задоволенням одружився з Вірою, та обставини ще не склалися, хоча я і не полишаю надії. Певне, я кохаю, але не певен, кого або що саме — Віру чи наші підліткові спогади? Зате у брата Андрія і його дружини Злати народився син. Племінника назвали Збігневом і охрестили у варшавському костьолі, тобто він став католиком, як і матір. Андрій не заперечував: «Яка різниця? Головне, що тепер мій син — громадянин Польщі, тобто громадянин Європи!» Сам Андрій польського громадянства ще не отримав, але за цим із таким тестем діло не стане. Словом, у нас утворилася прекрасна багаторелігійна родина: батько — мусульманин, мама — просто мама, брат — бізнесмен, племінник — католик.

Я ж охрестився не тому, що різко повірив у Бога. Ні. Це сталося майже випадково, але що таке випадок? Закономірність, тільки в профіль — мене запросили стати хрещеним батьком. Я не відмовився з однієї причини: неможливо бути частиною цілого, не ставши цілісним. Так казав Магомет. Байдуже, яка саме конфесія прийме мене в обійми, — і лише під час хрестин з’ясувалося, що це УПЦ КП. От і чудово, вони розмовляють українською, а я відчуваю до цієї мови все більше симпатії, хоча сам продовжую спілкуватися російською. Це така сама шкідлива звичка, як і куріння. Інколи я відчуваю себе геополітичним байстрюком — народжений в СРСР російськомовний українець. Схоже на вирок, особливо, коли деякі падлюки та ідіоти вважають, що українська мова — індульгенція будь-якого злочину. Інколи, дивлячись на таких, я хочу крикнути: «Пришийте мені, будь ласка, хвіст! Мені — і мільйонам українців, які розмовляють російською!» Проте якби я ходив на вибори, то обов’язково б голосував за яких-небудь ультранаціоналістів. Як на мене, децл здорового фашизму не завадить такому великому шматку лайна, як українська політика.

Останні роки свого життя я уявляю приблизно так: заробити трохи грошей, вийти на пенсію і відкрити невеличкий бар. Чисто для себе і друзів — маленький закритий клуб, у якому б ми могли інколи зібратися випити по кухлю пива і подивитись гарний фільм. Навіть не треба, щоб бар приносив прибуток — достатньо нульового балансу...

Тему батька ми з мамою не порушували. Сам я цієї розмови не починав, а мама, мабуть, вирішила, що час ще не прийшов. Я здогадуюся, але те, що не сказано вголос, не є доконаним фактом. І я не хочу нічого стверджувати і нічого спростовувати. Тож між нами існує багато чого необговореного. Можна назвати це таємницею, але це всього-на-всього небажання загострювати ситуацію. Хай поки буде так, як є, а там побачимо. Усе буде добре, як співає Славко Вакарчук, — і я в це вірю.

А щодо дядечка на ім’я Бог, то наші стосунки й досі складаються непросто. У мене й далі до нього багато питань. У нього до мене, боюся, також.

Мама

Так часто стається: люди, може, навіть і близькі люди, перебувають далеко одне від одного, і їм здається, що при зустрічі знадобиться не менше ніж два дні і дві ночі, щоб розповісти про те, що вони робили й відчували, але коли вони нарешті зустрічаються, їм вистачає десяти секунд, щоб сказати найважливіше. Потім до кімнати заходить мовчання. Інколи через те, що розповідати справді нема чого — їхні довгі дні й ще довші ночі розлуки насправді були заповнені порожнечею, а не пам’яттю чи мріями. Інколи через те, що приходить розуміння, що недоречно, а може, навіть і небезпечно, розповідати про свої почуття або вчинки. Інколи через те, що десять секунд справді багато і більше казати й не треба, бо в тому, що вони вже сказали одне одному: «Я так скучив за тобою!» — сконцентровані всі думки, всі події, всі відчуття, весь світ. Цих кількох слів досить. І коли цих кількох слів досить, то вважайте, ви щаслива людина. Хай і ненадовго.

Мій син Остап майже нічого не розповідав про подорож. А я й не питала. Навіщо — я й так здогадуюся, що сталося, точніше, я знаю, що сталося — вони зустрілися. Ми з Тарасом, батьком Остапа, спланували все заздалегідь. Не вдаватимусь у деталі, чому і як так склалося, — це складна і нецікава для сторонніх історія ще одного кохання, приреченого життям. Тарас оселився в Сирії десять років тому, прийняв іслам, прибрав нове ім’я — став Магометом, одружився, в нього троє дітей. Та ми підтримували зв’язок; це правда, я й досі кохаю Тараса. Коли померла його матір — я їй допомагала потроху, як могла, — він приїхав ненадовго до України, але ж у кожного — своє життя... Ми не могли і не зможемо вирішити нашу проблему, бо вона — поза сферою раціонального, кохання — складна річ. Але між нами лишалися не тільки почуття — між нами лишався син, Остап, і Тарас дуже хотів налагодити зв’язок. Але розумієте, Остап — дуже специфічний хлопець, його реакцію завжди важко спрогнозувати, — і я боялася, що перша зустріч із батьком може бути й останньою. А мені хотілося, щоб вони спілкувалися: як батько і син, як дорослий батько і дорослий син — це важливо. От ми й придумали подорож. Чим би вона не закінчилася, вона однаково пішла б на користь Остапу, і ви самі бачите, що я не помилилася.

Тепер справа за Остапом: він знає, що батько живий, знає, хто він і де. Тепер він може сам обирати — спілкуватися далі, так би мовити, на побутовому рівні, чи ні. Хай там як, вважаю, що вчинила правильно.

Щодо вашої книжки, то я не змінила думки — ви робите велику помилку, намагаючись наліпити туди все підряд. Вам треба написати про жінок, лише про жінок, які рятують дітей. Ви ж знаєте, це — найвдячніша аудиторія, то хоча б із корисних мотивів... Та справа ваша. Вас, письменників, хіба зрозумієш, особливо українських...

Тепер я просто не знаю, що робити з теологічними сутичками в родині. На щастя, це відбувається нечасто, але в те, про що вони дискутують — життя, смерть, дядечко на ім’я Бог, що з нами буде далі, — я не втручаюсь. Мені й так усе зрозуміло. Господь боронить нас, хіба ні? За Андрія я спокійна. Я рада, що він виїхав до Польщі, в нашій країні тепер неспокійно, а Польща — все ж таки Євросоюз... Тепер я бабуся, і якщо стане зовсім скрутно, то поїду до Варшави няньчити онука — перестану бути Тетяною Леонідівною, а стану бабцею Танею. І це буде моє найголовніше і найприємніше ім’я за все моє життя.

Ми переживаємо за Віру, звісно. Я навіть не знаю, що сказати про її одруження з паном Х. Як чоловіка, що зробив круту кар’єру, став найвпливовішою людиною в країні, я, звісно, його поважаю, але, бачте, тут, у Києві, завжди знають трохи більше про те, що відбувається, і, головне, як відбувається: судові процеси, зникнення бізнесменів, раптові аварії політиків і журналістів... Він жорстока і замкнена людина... Я боюсь таких людей. Відтоді, як вони одружилися, і Віра, вважайте, стала чи не першою леді країни — щоправда, найпершу леді, яку ніколи не випускають на люди, хіба що на футбол, ми жодного разу не бачили. Віра навіть не зателефонувала, коли переїхала до Києва — лише прислала фотокартку. Так, ту саму, з нашим песиком... Спочатку я ображалася, а потім зрозуміла, що так краще. Неприємності, що почалися з нашим мером — тепер уже — колишнім мером, ви знаєте — йому дали п’ ять років, — торкнулися й мене. Я дала прокурору великого хабара, дуже великого, я навіть не хочу називати цифру... Тож ми тепер нічого не будуємо, взагалі — нічого не робимо, фірму зовсім знищено... Такі-от справи. Тому мовчання Віри — лише на краще, мені навіть на думку не спадало просити допомоги... Важко сказати, чи щаслива вона в шлюбі, здається, що так. Головне, її малий отримує максимально ефективне лікування. А як там складеться далі, яке в них майбутнє, важко передбачати... Пишіть про жінок, вони того варті — ось вам моя порада! Обов’язково напишіть про Віру і не обтяжуйте себе зайвими сподіваннями! Будь ласка!

Дядечко на ім’я Бог

Тож тепер усі наші концептуальні проблеми вирішені. Нарешті все, за що ви ховалися, чим прикривалися, на що сподівалися — тут, як на долоні. По-перше, Я є, по-друге, після смерті — лише смерть. А потім темрява. Або порожнеча, це вже що вам більше сподобається. І ніякої безсмертної душі! Однак — хоч рай, хоч пекло, хоч інші такі штучки — взагалі, хто в них вірить? Кінець світу як засіб впливу давно втратив дієвість — це вже нецікаво, погана лякалка. Тож радійте, Бог придумав іншу розвагу: Богу — Богове, людям — людське. Вам — життя і смерть, Мені — нічого, тобто Всесвіт. Я не колекціоную сміття.

Звісно, спочатку Я трохи сумуватиму без ваших звернень, без ваших молитов, — звичка, нічого не вдієш. Та Мені вистачить клопоту і без вас: Всесвіт, щоб ви знали, — безмежний. Хоча вам цього однаково не збагнути. Ну, і слава Богу!

Тут взагалі хто-небудь Мене слухає, чи ні? Ви ж так чекали на Мене, так сподівалися — і от, коли Я нарешті виліз із-за хмар і розмовляю з вами, ви навіть не піднімаєте голів! Знахабнілі створіння! Чи вам треба, щоб Моє зображення було намальоване на грошових купюрах? От тоді ми будемо рівня, так? Гей, людино, ти, саме ти, той, що оце сідає у своє авто! Ти чуєш мене? Це ж Я, твій Бог! Стій, та не сіпайся ти так, просто почуй Мене, Я лише хочу запитати: про що ти тепер думаєш? Приділи Мені трохи уваги, Я ж не прошу в Себе вірити — просто послухай Мене хвилинку, ти ж можеш собі це дозволити? Ні?! Ти дуже поспішаєш, у тебе справи? Пробач, друже, але Я не можу з цим погодитись, Я змушений скористатися своїм правом на інформацію. Але попереджаю: це може погано закінчитись — люди, які мене чують примусово, закінчують життя в божевільні. Там вони чують Мене, але ніхто не чує їх. То про що ти тепер думаєш? Точніше, скажи Мені, про що ти не думаєш ніколи, про що ти боїшся думати? І чому ти боїшся про це думати? Ні, не треба намагатися Мене позбутись, не затуляй вуха, це марно — повір Мені хоча б у цьому! Чому ти не думаєш про те, що робитимеш, коли помреш? Які в тебе плани щодо цього? Що? Я не чую, гучніше! Якщо бажаєш, Я підкажу відповідь — вона не складна. Отже, ти не думаєш про смерть тому, що боїшся, бо смерть — це начебто невідомість для тебе. Але ти віриш, ти хочеш, щоб сталося так, як обіцяли — рай, пекло, — і ти сподіваєшся, ой, як ти сподіваєшся, що гріхів тобі нарахують значно менше, ніж добрих справ! Так?! Спокійно, спокійно, це ще не все! Ну, куди ж ти повернув, йолопе, — червоне світло, так не можна, розбив машину, триста доларів у кращому випадку. Людино, не бійся того, що потрапиш у пекло. За всіма правилами там повинна спрацьовувати протипожежна сигналізація. Тож вивчай інструкції заздалегідь, смертний!